Приказка

Та що вам, паничу, сказати? Знаю тільки те, що батько мені розповідав, а йому — його батько. Те я і синам своїм переповідав. Може, що забувся з часом, чи наплутав — роки вже не ті, як колишні: ні сили тієї, ні розуму. Бо ж самі знаєте, як кажуть люде: спочатку чоловік, наче дерево, до сонця росте, а потім усе ближче до землі хилиться, допоки не стане з нею одною сутністю. То всім так заповідано Євангелієм, та не всім судилось долі такої.

Початок історія ся тримає за часів, як прадід мій ще хлопом був. Різне тоді коїлось. Не медом життя було людей, вистачало горя й від чужинців, й від своїх. Сталося так, що піймали якось козаки розбійника лютого. Зараз вже не злічити, скільки гріхів на душу він прийняв. Грабував, мордував, убивав. Серед людей прозивали його Ґнотом, бо часто місця злодіянь своїх вогню піддавав. Та й сам він прізвиська цього не цурався. Страшною людиною був. Та страшнішим видався, як сховок його обшукали. Бо, крім зброї та коштовностей, познаходили купу кісток людських, розкиданих то тут, то там. Коли ж спитали з нього за кості ті, він лише розреготався й зізнався, що не раз доводилось йому ласувати плоттю людською. Не знаю, чи правда то, чи сам на себе люциперів син наговорив, щоб більше жаху в очі суду напустити. На вирок це все одно не вплинуло. Назначили Ґноту страту — та й по всьому. Так, перед смертю самою, коли вже мотузка до карку його лягла, викрикнув він прокляття: буцім ніхто з тих, хто зібрався довкола, не знатимуть спокою по смерти своїй. Як не знатимуть не діти їх та онуки, аж до коліна сьомого. Всі тоді лише сміхом та лайкою розійшлись та й ката підганяли учту відправити скоріш. Але виявилась сила страшна у словах тих. Не даремно про Ґнота казали, що він не з одною відьмою злигався та чортами справи мав. Та чого лише люди не балакають.

З часом і про Ґнота забули, а про слова його — поготів. Інших лих та турбот вистачало. Коли ж перед Трійцею самою загинув смертю наглою лавник, який Ґноту вирок ухвалював. А по третьому дню після похорону побачили селяни, як іде він вулицею. Одяг брудний і подертий, сам ледь ступає, голову не тримає та похитується, немов той п’яниця. Ох і крику було! Баби по хатах поховались, чоловіки лиш хрестяться й кроку ступити не можуть, дівчата — де стояли, там і впали зомлілі, діти репетують. А той іде собі, ні на що уваги не звертає. Тут хтось із хлопців до церкви побіг й батюшку привів. Та не допомогла молитва свята. Як панотець до лавника підійшов і бризнув водою святою, розвернувся померлий і лише приглушено загарчав. За мить же кинувся на батюшку, зубами клацаючи й вкусити намагаючись. Ледь не загриз. Добре, чоловіки підбігли вчасно, а хтось додумавсь шаблюку з дому захопити. Почали відтягати лавника — та не можуть. Як когут схопив рясу й не відпускає. От тоді просвистіла шабля й відтяла голову ірода клятого.

За рік же, як писар від сухот Богові душу віддав, і повторилась історія страшна, пригадали люди прокльон Ґнотовий. Та скільки не молились, скільки ходів хресних не справляли — вдіяти нічого не могли. Поставали мерці один за одним. Ніщо не спиняло їх. А оскільки на страті тоді ледь не кілька сіл зібралось, то розповзлась пошесть. Тоді ж-то козацька старшина й постановила нести варту по всім цвинтарям околиці. Якийсь час це допомагало. Та за кожним же каравул не приставиш. От і траплялось усіляке — не всі ж у ліжку своєму смерть зустрічають. То й бувало: тижнями полями мертві неприкаяно снували й подорожніх лякали. А кому не пощастило — того й загризти могли. Після кількох таких випадків та й видали наказ, що кожен, хто при зброї, та раптом перестріне дорогою з могили повсталого, має впокоїти його шляхом відрубання голови. А щоб з тілами не тягатись світом, то й поховати його, і місце помітити, щоб у майбутньому обряди заупокійні провести. Бо ховати мертвих заповів нам Господь. Тоді й з’явилась приказка: «Де зустрів — там і поховав».

Більше ж не розповім нічого, бо нема що додати. Хіба що і мені замолоду з десяток раз довелось приказкою цією користуватися.