Пропаща Фрезерувальниця
Софія приїхала в село Старі Болота працювати вчителькою молодших класів чи вірніше класу, бо в селі він був один на всю школу. Її призначили сюди тимчасово на заміну – «до кінця весни, доки не знайдуть когось постійного». Попередня вчителька, Лідія Степанівна, три тижні тому безслідно зникла.
Село Старі Болота розташовувалось на невеликому пагорбі, де з однієї сторони починався глухий ліс, а з іншої – болота, через які і отримало назву село. Тут було надто тихо, пахло вогкістю і забуттям.
Біля школи Софію зустріла стара, як зморщений гриб, директриса. Вона тихо привіталась і, боязко оглядаючись по сторонам, повела нову вчительку показувати школу.
– Школа старенька. Відремонтували після пожежі своїми силами. Таке горе було – загинув весь клас…
– Жах! – злякано вигукнула Софія. – А давно це було?
– Та років сімдесят тому.
Зайшовши у клас, очі директриси раптом стали чорними і вона прохрипіла:
– Діти у нас особливі. Вони мовчазні і тихі...
Вже наступного дня Софія в цьому могла переконатись – і правда, клас мовчав. Десятеро дітей різного віку сиділи рівно і тихо. Софія усміхнулась їм і сказала:
– Я ваша нова вчителька Софія.
– Ми знаємо, – хором відповіли діти.
Учні уважно дивилися на вчительку і, здавалося, навіть не кліпали. Очі дітей були якісь чорні, холодні, бездонні…. Щось у цих поглядах бентежило Софію. Щось було не так – аж сироти йшли шкірою. Вона ледве змогла завершити урок – ніби всі сили зникли, розболілась голова, серце несамовито калатало, а в горлі пересохло.
На перерві діти похмуро стояли біля стіни, не говорили між собою, не грали.
Раптом Софія почула перешіптування. На середину класу вийшов учень Славко, почав розкачуватись зі сторони в сторону і співати дивну пісню. Всі діти почали радісно плескати в долоні і підспівувати:
«Привиди, привиди, ходімо вампірити,
Північ надворі – саме час для гри.
Повний місяць в небі – чекаємо на тебе.
Душу відкривай – грай чи помирай!»
Софія покликала до себе ученицю Лесю і ледь стримуючи дрижаки, чи то від холоду чи то від бентежного ритму пісні, спитала її, затинаючись:
– Щ-що це за п-п-пісенька?
Блакитні очі дівчинки зробилися чорними, вона засміялася і сказала:
– Це просто гра. У нас вона здавна – вже років сімдесят.
Вночі Софія прокинулась від дивного стукоту. Шибки вікна билися, хоч надворі було безвітряно. Раптом вона побачила у вікні ученицю Лесю. Замість очей темніли лише два чорних провалля. Вона стояла босоніж та стукала у вікно.
– Пані Софіє, ходімо з нами вампірити, – хрипло прошепотіла вона.
– Що?
– Тепер Ваша черга грати…
Софія рвучко відвернулась, заплющивши очі. З-за хмари вийшов місяць і коли вона знову поглянула у вікно – дівчинка зникла. Навколо лиш стелився густий туман.
«Привиділось…» – полегшено зітхнула Софія, заспокоюючи серце, яке несамовито вискакувало з грудей.
Наступного ранку в школі Софія спитала учнів:
– Діти, а що це за гра така – «вампірити»?
Вони знову відповіли хором:
– Це коли покинуті душі ходять шукати нове тіло, щоб навчити гратись.
– І пані Лідія грала?
– Вона не відкрила душу, – відповіла Леся, пильно вдивляючись у вчительку.
Наступної ночі зійшов повний місяць, тьмяно освітивши все навкруги. Місячне світло заспокоїло Софію, яка чомусь стала боятися темноти. Вона довго не могла заснути – все думала про своїх учнів та їх дивну гру. Раптом вікно почало тихенько стукотіти. Біля хати стояли півколом десять дітей. Вони тихо співали свою дивну пісню, та голоси їх звучали хрипло, як в дорослих. Їхні очі темніли чорною порожнечею, а тіла були прозорими і світились навколо блідим вогнем.
– Ви… п-п-привиди дітей? — прошепотіла тремтячи вчителька.
– Ми – ті, хто залишився назавжди, – сказав Славко. – Ми не хочемо вмирати. Ми хочемо грати.
Діти почали підходити ближче і ближче. Їхні тіла розпливались, ноги не торкались землі. Їхні руки витягувались, ставали довшими, тіні сплітались у мотузки. Почувся дзвін розбитого скла. Софія закричала, але не почула свого голосу – звук затягувався в стелю туманом.
На світанку Софія прокинулась у школі. Сама. Навкруги тиша. На дошці крейдою було виведено дитячим почерком: «Тепер ти з нами!».
В село Старі Болота більше не шукали вчителів. За партами – ті ж самі десять учнів, які зовсім не змінилися за рік. І Софія теж не змінилася. От тільки очі її стали чорними і порожніми. Вона навчилась співати дивної пісеньки дітей. А коли на небі повний місяць, Софія виходить грати. Сьогодні саме час для гри…
