Марув та крила

Марув хотів їсти ще вдосвіта. Тому терпляче чекав, допоки нічні хижаки нарешті повлягаються у своїх лігвах. Лук, сагайдак зі стрілами та ніж в піхвах — вже були наготовані.

Світло поволі пробивалося крізь важке повітря, забарвлюючи темряву в брунатні кольори, наче у вись плеснули крові небіжчика.

Потім прийшла сірість. Важкі хмари звично ховали за собою вранішнє сонце. День вкотре обіцяв бути холодним та вогким. Дощовим.

Що ж, тепер можна і в ліс.

В ранковій дзвінкій тиші — лиш рваний туман. Пліснявий листяний настил чвакав під важкими кроками Марува та тріскотів дрібним гіллям. Іноді під п’ятами лускали порхавки, і тоді довкола чоловіка утворювалися дрібні кольорові хмарки з тисяч грибних спор. Вони надовго зависали у нерухомому вологому повітрі та здалека нагадували людські постаті.

Якби ж ті гриби були їстівні, Марув би наситився. Однак залишалося тільки проводжати поглядом оксамитові капелюшки.

Грець з ними, хробак з’їсть. Хробака стовче жаба, жабу проковтне птах…

Птаха впіймає Марув.

Питання — чи сьогодні? Чергова пастка була порожня, тож доведеться пнутись на вершину гори. Там, на пласкому верхів'ї, серед блідої трави, схована ще одна. Бувало, в неї потрапляли беркути, або дикі кози. Хоча, останніх давно вже не видно. Наче вимерли.

Може, справді їх усіх вже з’їли? Якщо не люди, то хижаки?

У світі, де вже роками сонце світить немов з дна брудного колодязя — слабо і не надто завзято — в хижаки прописалися навіть зайці.

Як то кажуть: убий, або будь убитим.

Обтяжений тими думками Марув йшов догори.

Мріяв про час, коли порядок речей не був таким жорстким.

Чим вище спинався, тим частіше каміння траплялося під ногами. Падав, вставав і далі йшов. Вперто, стискав щелепи та уявляв шмат кози.

Однак, діставшись нарешті вершини, чоловік розгубив всі думки.

Скелястий пік зазвичай простягався перед очима пласкою зрізаною вершиною. Проте зараз на відносно рівній площині, на місці облаштованих полапок, височів свіженький кількаметровий скелястий виструб. Каменюка була схожа на виноградний паросток: гладка вершина вигнулась півколом та де-не-де її, немов бруньки, всіяли кам'янисті виступи.

Марув сковтнув — величеньке “деревце” проросло. Несвідомо позадкував та збив п’ятою якусь каменюку. Та з гуркотом скотилася вниз і, тієї ж миті, перед очима чоловіка щось забилося скривавленими крильми та копитами. На тлі білої сонячної плями потвору було майже не розгледіти.

Щось велике, більше за ягня, з чотирма ногами й точно рогами, намагалося злетіти й одразу падало вниз. Міцний ланцюг напинався від кожного рвучкого поруху та злету. Дзвінко ляскав ланками, коли істота знічев’я вдарялася об молоду скелю.

За кілька митей з'явилося впізнавання зубатої пастки на одній із її ніг.

М’ясо.

Марув застиг в півкроці, сковтнув слину та спритно перехопив свій лук. Вистрелив. Стріла прошила масивний тулуб на пів своєї довжини. Тварина навіть не бекнула — бухнулась під скелею, натужно б’ючи розгорнутим, наче парус, крилом. Інше крило, придавлене простреленою тушею, марно смикалося та тремтіло.

Підійшов.

Все ж коза. Крилата, хай їй грець, але то єдина відмінність. Напівхутряні білі крила стирчали з вихрастого наросту на її спині. Видиво не видане.

Чоловік зачаровано поспостерігав слабкий рух скривавленої грудини, а потім витяг з піхов ніж.

— Подумаєш, коза з крилами. Нумо, відріжемо їх, щоб було зручніше освіжувати, — усміхнувся він.

Марув не любив розбирати туші на місці. Однак, дотягти здобич в долину цілою, без коня, — завдання не з легких. І справа навіть не у вазі тварини, а в тому, що запах крові привабить хижаків. Хоч тих же зайців. Їм краще кинути наготовлений кусень м’яса, аніж поспіхом залишити усю тушу.

Звільнивши від ваги вбитої тварини друге крило, чоловік запрацював ножем. Раптом під долонями заверещало. Марув від несподіванки здригнувся, однак відсахнутися не встиг. Пара скривавлених крил, з величезною зубатою пащекою між них, вирвалася з-під його долонь. Чоловік лише встиг очима глипнути та руки скинути. Крила на мить огорнули його. Ікла вжерлися між лопаток — і там гаряче-гаряче заструменіло. В очах Марува потьмяніло…

“Це не коза стрибала, це крилата потвора намагалась вкрасти її”, — були останні в його житті думки.

Істота ще кілька раз перехопила зубами нову жертву, а потім легко здійнялася у вись. Наче не хижак і здобич, а кривавий ангел змахнув крильми.

На скелю, згори, добряче хлюпнуло кров’ю і каменюка одразу продовжила рости. Смерть Марува їй теж була до снаги.