Запізнілий висновок

Я вкотре спробував задерти голову, щоб скерувати потоки ядучого поту повз очі. Обережно, не затягуючи петлю на шиї сильніше. Тугий зашморг не давав навіть роззернутись, а довжина мотузки дозволяла стояти тільки навшпиньках. Попри сухість у роті, слина просочила ганчірний кляп і скрапувала з підборіддя на груди.

У тісній кімнаті нас шестеро. Лисий чоловік в сімейках та брудній майці-алкашці дивився на діряві шкарпетки навпроти. Настільки уважно, наче це була єдина річ, доступна для огляду. Худющий хлопчина з блідим обличчям, власник шкарпеток, метушився переляканим поглядом між іншими присутніми. Білявка, що істерично завивала до підлоги, одягнута лише у шкіряну спідницю та одну нейлонову панчоху. Її стегна, живіт та груди-одиничка рясно вкривались фіолетовими синцями. Сива бабця у засмальцьованому махровому халаті втупилась мутно-сірими очима рівно на мене. У загальну картину не вписувалась дівчинка років тринадцяти у чорному світшоті із закоченими рукавами та широких джинсах. Відстань між нами дозволяла побачити свіжі порізи над мотузкою, що обмотувала її зап’ястя.

Так. У всіх, як і у мене, зв’язані руки, а в долонях невідомий предмет. Кожен стояв на квадратній кришці у підлозі, функція якої зрозуміла без слів. На люках білою фарбою виведені номери: під Лисим — 1, Худий — 3, Блонда — 4, Бабця — 6, Дівчинка — 5. Очевидно, я стою на двійці. Як завжди, номер два.

Раптом нізвідки залунав огидний рипучий голос:

— Вітаю, непотріб! Хтось хоче стати важливим? Пропоную спробувати. У кожного є пристрій. На ньому — кнопки з цифрами від одного до шести. Правила прості: під час кожного раунду ви голосуєте одним натисканням. Хто набере найбільше балів — падає. Якщо нічия — падають усі, хто набрав рівну кількість голосів. Якщо впродовж відведеного часу не тиснете — автоматичний програш. Перший раунд починається за три, два, один…

Чомусь без жодного сумніву намацав одиницю і зіщулився. Пролунав брязкіт проваленого люку і тріск натягнутої мотузки. Розплющивши очі побачив, як чоловік у майці натужно смикається в квадратному отворі. Блискуча голова миттєво посиніла, а розбухлі вени огорнули чоло фіолетовою сіткою. Під глухі мугикання його очі повільно закотились і заплющились. Товстими волохатими стегнами потекла сеча. Усе тривало пів хвилини. І знову тиша.

Блондинка завила у заслинений кляп. Розмитий слізьми макіяж не приховував жаху на її обличчі. Одночасно із лисим обісцявся і хлопчина, хоча його кришка досі на місці.

Залунав рипучий голос:

— Наступний раунд через три… два… один…

Мій палець притулився до трійки. Натиснув, але тепер не заплющував очі.

— Вітаю! Одразу два учасники набрали по два голоси! Перша нічия!

Відкинувся люк під бабцею і хлопчиною. Він зривисто захрипів. Його пальці заметушились над мотузкою у безрезультатних спробах відтягнути петлю. Безладно ковзаючи роздутою шиєю, нігті залишали глибокі червоні подряпини, звідки одразу проступала кров.

Стара навіть не смикалась. Лише витягнула ноги струною і міцно заплющила очі. Я бачив, як затягується зашморг під її щелепою, розгладжуючи зморшки на дряблій шиї. Вона натужно сопіла носом, допоки з ніздрів не випурхнув згусток зеленого слизу. І знову тиша.

Тісну кімнату швидко заполонив ріжучий сморід лайна та сечі. Тепер живі чергувались із мертвими, а у темряву квадратних отворів з тривожним відлунням скрапував вміст їхніх тіл.

— Наступний раунд почнеться через три… два… один…

Впродовж цієї фрази блондинка розширювала на мене червоні очі і смикала поглядом убік, на дівчинку. І вона бачила ці зрадливі жести, проте стояла незворушно. Я зробив навпаки. Попри тугу петлю, дрібно затрусив головою у сторони. Білявка озлоблено зиркнула на мене і на пульт у моїх долонях. Тепер вона точно натисне на мене. А я на неї. Дівчинка, сподіваюсь, теж. Нехай вона і вирішить, хто з нас впаде.

Впевнено приклав палець до четвірки і завмер в очікуванні. Дівчина голосно дихала. Білявка вищала крізь ніздрі. Я заперечно мугикав.

— Наступний раунд! Без прелюдій! Починаємо за три… два… один!

Білявка зігнула ноги в колінах і підтягнула до тіла. Різко опустила голову, закриваючи обличчя засмальцьованим волоссям. Вона розуміла. Знала.

Секунди розтягувались, немов знущаючись.

Рипучий голос виголосив:

— Нічия!

Відкинулись три кришки.

Земля провалилась. Шкіра стягнулась жорсткою мотузкою. Вона ковзнула аж під щелепу, відбираючи можливість дихати. Залишки повітря дозволили народити останню думку у пульсуючій голові:

«Чому нічия? Як, якщо я натиснув блонду, а вона мене? Таке можливо, якщо дівчина натиснула себе… Суїцидниця… Дурепа малолітня… Вона кожен раунд натискала себе…»