Рідня

Геннадій — незвичне ім'я для сучасного світу. Воно пахне старими твідовими піджаками, жареним козячим сиром та нафталіном.

Тож коли тітка Оксана втретє безрезультатно викрикнула “Генику!”, я й сам почав стривожено озиратись. Дядько Генко безсумнівно був сьогодні на сімейному застіллі. Він ніколи не пропускає наших зібрань.

Сонце невблаганно шкварило, плавлячи асфальт. Навіть повітря під його впливом незадоволено кривилось. Попри побиті температурні рекорди, затяті пташки не лінувались завзято цвірінькати. Їхні співи порушувало лише постійне чвʼякання цьоці Оксани, яка з превеликим задоволенням доїдала залишки торта, що вже давно втратив форму. Жуючи, вона запитала:

— Хто такий Геннадій?

— Ну, він же був тут… — тітка Люба нервово склала руки. — Бородатий. Чи… Ні? У синій сорочці.

— Сіра сорочка, — перебив Павло. — І капелюх. Зелений капелюх із пір’ям.

— Яке пір’я?! Він же ніколи не носив капелюха! — заперечила Оксана.

Обличчя навколо розпливалися, як і різнобарвна мастика з-під торту. Кожен згадував Геннадія, але образ змінювався. Лисий. Волосатий. Високий. Низький. Кожне слово розбивало його образ на ще більше уламків.

Я теж згадав дещо. Занадто довгий ряд жовтих, немов зіпсованих, зубів впивався у кольоровий бісквіт. Вони були надто рівними, надто дрібними — наче недбала спроба когось або чогось зімітувати людський рот. Своїм спогадом я не поділився.

— А хто його найближчий родич? — запитала Оксана, очікуючи відповіді.

— Геннадій — мій дядько — видихнула Люба, облизуючи пересохлі губи.

— Хіба? — перепитав хтось. — Ти ж ніколи не мала дядьків.

Люба стиснула кулаки, пальці побіліли.

— Звісно Генко наш родич, він доглядав за моїми дітьми, коли я хворіла!

Раптом хтось закричав. Це була тітка Тамара. Вона притиснула руку до рота, показуючи на тарілку, яка не належала нікому з присутніх і лише підтверджувала єдине, у чому усі присутні були впевнені. Геннадій справді був тут. На тарілці був майже увесь шматок торта. Пожований, заслинений, роздертий. Так наче хтось намагався проковтнути, але не знав як.

Тітка Тамара принесла з будинку сімейні альбоми. Ми безуспішно гортали сторінки, згадуючи перебування Геннадія ледь не на кожній з задокументованих подій, втім, на жодній знимці його не було.

Наступні дні тягнулися, мов розплавлена жуйка. Сімʼя перестала згадувати дядька. Сонце продовжувало пражити, наче намагалось висушити усі спогади про Геннадія. Промені губились у панорамних вікнах, примушуючи мружитись і недобачати.

Здавалось, що люди на вулицях ходили з одинаковими обличчями. Кожен мав очі, що були трохи не такими — надто близько посаджені, занадто глибоко втоплені в очниці. І в кожному з них я впізнавав Геннадія.

Спершу це були мимовільні спостереження: чоловік, що витріщався на мене з вікна порожнього автобусу, стара жінка, що протирала скло магазину, надто притуляючись лицем до шибки.

Я знав, що це він. Я не міг пояснити, як я це розумів, але був певен: це Геннадій. І кожного разу він підходив ближче. Щоразу його обличчя змінювалося, вислизаючи від сприйняття. Але я завжди знав, що це він.

Місцевий архів був похмурим, більше схожий на затюканого підлітка. Здавалось це єдине місце, куди ще не пробралась всюдисуща жара. Повітря, помережане порохом, сильно пахло гнилою паперовою масою.

Я гортав старі газети, вдивлявся в пожовклі сторінки, аж поки не знайшов його. Знімок, на якому була моя родина. Дядько Павло, тітка Люба, Тамара, Оксана. Утім фото було датоване 1925 роком.

Я вдивлявся у їхні обличчя — вони не змінилися ні на день. Навіть одяг був той самий, що вони носили на недавньому застіллі. Позаду усіх стояв розмитий силует, у якому не можна було вгледіти жодної риси.

Проте не це налякало мене найбільше. У самому центрі фотографії, усміхнутий, стояв я сам. Такий самісінький, як зараз.

— Придивись уважніше. — Пролунало позаду. Голос був дивним. Здавалось, що фразу промовляють кілька людей водночас. Кожна інтонація — трохи не на місці, наче то була імітація, без розуміння змісту.

Чим довше я приглядався до фотографії, тим менше впізнавав на ньому себе. Риси зливалися у щось недолуге — одне око розміщувалось біля скроні, ніс звисав, наче розм’яклий пластилін, губи більше нагадували тонкий поріз.

Неприродньо велика долоня лягла на моє плече. Я впізнав знайомий запах жареного козячого сиру. Легким зусиллям кінцівка розвернула мене до вікна. У відображенні я побачив себе. З жахом почав впізнавати ті самі неприродні риси, які щойно розглядав на фотографії. Перелякано відкрив рота і тоді помітив їх. Занадто довгий ряд жовтих, дрібних зубів.