Колізей

Її уразив черговий удар: тепер у потилицю, рефлекторно виставлені вперед руки перші стикнулися з землею. Каміння продерло шкіру на долонях та колінах, та вона все одно підсвідомо спробувала відвести падіння від живота, тому проволоклась щокою по уламках скелі. Далі ногою штовхнули її у стегно, через що вона скотилась на бік та, не встигши згрупуватись, відчула удар латним черевиком просто по своїй дитині. Крик агонії.

– Ні, не підходить, давай ще раз.

Її вдарили ззаду в потилицю, тіло на автоматі виставило вперед руки, які перед цим вже зламали. Продерши обличчям по щебеню, вона старалась останніми силами втримати своє тіло. На неприродньо викручену руку наступив кирзовий чобіт – біль вирвався криком, та вона все одно намагалась згрупуватися, підігнувши ноги по бокам тулуба. Другий чобіт наступив на шию, повільно натискаючи все сильніше, допоки не прозвучав характерний хрускіт.

– Не те, давай ще раз.

Знову удар, вона безсило повалилася. Почула, як щось впало попереду, а далі хтось схопив її за волосся та почав тягнути вперед. Грудки землі в перемішку з камінням дерли їй шкіру та набивались в розріз у череві. За тілом тягнувся кривавий слід не тільки з рани у животі, а й з прострілених кулями колін. В якийсь момент рука чужинця з розмаху ввігнала її лицем до низу, та замість очікуваного удару об тверде та гостре, вона відчула перелам малих кісток. Від усвідомлення, на кому зараз її обличчя, жінка почала стогнати. Він залишив їх так лежати деякий час. А потім пролунав ще один постріл – свинець в голові припинив її існування.

– Давай ще раз.

– А це не занадто?

– Та це ж лише текст. Ще раз.

Її хтось схопив ззаду за волосся та з розмаху вгатив лицем об землю. В око врізався довгий камінь, з переламаного носа та вибитих передніх зубів хлинула кров у горло. Вона не могла вдихнути повітря. Арбалетні болти, що стирчали з живота, почали врізатись глибше в дві плоті – жінка вже не чула другого серця в собі. Руки в шкіряних рукавицях грубо схопили її за голову та з новою силою жбурнули безпорадну в інший бік. Тепер вона лежала на спині і слухала кроки, що наближались. Все тіло дрижало в судомі, намагаючись зробити вдих, та ось над нею нависла його нога, готуючи останній удар.

Взуття завжди було різне, але вона знала чиє. Вікінга, легіонера, спартанця, гусара, червоноармійця, фашиста. Добровольця, найманця, пацифіста, революціонера, мародера. Ворога, незнайомця, батька, сусіда, нареченого. Кожен хотів, прагнув зробити з нею те, що робив. Вона не пам’ятала кожного разу, та іноді повторювані шаблони викликали накладання спогадів, відчуття, для якого в сценаріях у більш сучасних епохах вона знала слово – дежавю.

– Але хіба потрібно на стільки впадати в крайнощі? Не бачу необхідності в такому коді.

– Контекст необхідний для створення напруги та емоції в глядачеві: щоб людина змогла це прожити по-справжньому – треба дати максимально реалістичні декорації. Давай ще раз.

Її вдарили ззаду, впала на коліна, камінці прорізались до кісток. Попереду лежить дитина: маленьке бездиханне покручене тіло, його замучили в неї на очах. Вона ридала, спробувала зробити крок вперед, та від болю одразу повалилась на землю. Позаду залунав басистий сміх. Почала повзти, допомагаючи собі єдиною рукою, відтята друга – лежала на шиї дитини.

Жінка підняла погляд, та раптом, замість сина та поля, побачила залу з натовпом людей. Всі вони сиділи та зацікавлено дивились на неї, на її сльози, рани, біль, скорботу. Вона поклала руку на обличчя, щоб зрозуміти що це реальність, та в цю ж мить відчула щось нове у своїй свідомості. Ця нова сутність — немов новий організм, що зароджувався та ріс всередині. Чи може воно завжди там було? «Ще раз», — в голові сказав хтось, і в цю ж мить її наче відірвали від очей, тепер не бачила і не чула, тепер вона стала тим чужим предметом у свідомості, а контроль вже належав комусь іншому. Ніяк не встигала щось зрозуміти, адже раптом почала зменшуватись, тьмяніти та розчинятись. Останнє що вона відчула — це розпач: «Чи була я?»

– Це не досвід, це вже якась співучасть у варварстві.

– Тоді вперше за всю історію людства садизм не матиме жертви. Це ж добре. Давай ще раз.