Пунктуальність

— С-сер! Благаю вас! — ридав юнак, дивлячись на круглолицього здорованя з ідеально вибритим підборіддям. — Господи… Не розумію, як це можливо. Це жарт! Жарт, правда ж? Не може бути такого. Містере Тідлі, сер…

Здоровань позіхнув, глянувши на час. Годинник цокав так гучно, що, здавалось, виносив вирок. Цок! ЦОк! ЦОК! Секундна стрілка імітувала стук суддівського молотка.

— Сер, п-прошу… — юнак замовк на півслові, коли містер Тідлі підвівся й накинув гумовий фартух. Затерта пляма посередині здригалась, доки здоровань зав’язував лямки за спиною.

— Що я скажу мамі, сер? Прошу! Невже ви ніколи не запізнювались?

Тідлі поглянув на пальці лівої руки — у мізинця й безіменного не було по дві фаланги. Кутик рота ледь помітно підскочив угору.

— Так! Одного разу. На чотири хвилини.

Юнак схопився за обличчя. Нижня губа тряслась, а підборіддя зморщилось.

— Чому це відбувається? Невже ніхто не знає? Як уряд таке дозволяє?

Легка посмішка Тідлі набула виразнішої форми.

— Дозволяє? Уважніше треба читати контракт, перед тим, як підписувати.

— Повна хрінь! — викрикнув юнак. — Я… перепрошую, сер… Перепро…

— Містере Н’юман! — перебив здоровань. — Вам говорили про нестандартні умови співпраці, на співбесіді?

— Я… думав мається на увазі різноплановість…

— Хіба я так питання поставив? — на межі крику висловився Тідлі.

Н’юман судомно набрав повітря в легені, долаючи спазми плачу.

— Т-так, сер… говорили.

— Чи наполягали прочитати, перед тим, як підписувати?

— Так, сер.

— Скільки разів?

Юнак розгублено намацував поглядом кожен куток кімнати, наче там завалялась відповідь.

Цок! ЦОк! ЦОК!

— Скільки разів?

— Три… Три рази.

— Ви прочитали?

— Я навчаюсь у коледжі. У нас хворий батько… — юнак побачив насуплені брови й почервонілі щоки Тідлі. — Ні, сер… не читав.

Здоровань посміхнувся і ввічливо подав жест — пройти слідом.

Юнак намагався заглушити схлипування. Спина Тідлі дивовижно граційно ковзала тісними коридорами з коричневої плитки. Люмінесцентні лампи блимали. Кожен «блим» Н’юман розцінював як приховані знаки, сподівався знайти в них порятунок. Коли весь світ зводиться до кремезної спини, що веде тебе в кінець коридору, рятівним може здатись будь-що.

Тідлі зупинився, дістав ключі й відчинив сталеві двері. Зсередини вирвались клубки морозного повітря. Відсунув напівпрозору завісу й ласкаво подав знак.

Юнак завмер. Серце розривалось. Все на світі вказувало — не йти туди. Але Тідлі нагородив юнака черговим фірмовим поглядом, і той пішов.

Серед заморожених напівфабрикатів висіли біловані свинячі туші, а поряд — худий хлопчина. Зап’ястки його пронизані гаком, довкола блищали червоні кришталики крові. Рот заклеєний стрічкою. Голе тіло вкрилось гематомами. Від паху і до кінчиків пальців, що не діставали підлоги, біліли смужки інею. Під ним — замерзла пляма.

— Ларі! — Н’юман кинувся обіймати бідолаху, але той застогнав.

Юнак відсахнувся, руки тремтіли, а брови з’їхались хатинкою.

— Від мінус вісімнадцяти до двадцяти трьох градусів по Цельсію, містере Н’юман. Після тривалого перебування в морозилці, тіло вашого брата зазнало певного впливу.

— Кошмар… — мовив юнак.

— Не те слово, — підтвердив Тідлі. З зусиллям дістав м’ясницький тесак з сусідньої туші й протягнув. — Ларі запізнився на півтори години — це справжній кошмар.

— Це ж мій брат! — протестував Н’юман, бризкаючи слиною при кожному промовленому слові. — Йому потрібна допомога. Він може померти. Б-боже, Ларі… — Губи скривились, підборіддя тремтіло. Долоні тяглись до тіла брата, наче бажали утамувати біль. Але той лиш сильніше замичав, наче теля, що боїться йти на забій.

Тідлі нетерпляче поглянув на годинник.

— Шість хвилин, містере Н’юман. Якщо ні — приєднаєтесь до брата, і вже наступний за абеткою працівник стоятиме на вашому місці. Обирайте.

— Я піду в поліцію. А як не вийду звідси — мене шукатимуть. Наші батьки…

— Ніхто вас не шукатиме! Поліція не допоможе! Рекомендую все ж прочитати контракт, — випалив Тідлі й красномовно потряс тесаком. — П’ять хвилин.

— Пробач… пробач мені, Ларі, — буркотів крізь сльози юнак, доки той мичав і здригався, як худоба на гачку.

Н’юман не був міцним хлопчиною, тому удар тесака не убив Ларі одразу. І з другої спроби не вбив. Юнак рубав, і рубав… Рука втомилась, як Ларі перестав сіпатись.

— Приведіть себе в порядок і приступайте до роботи, містере Н’юман. Перерва добігає кінця.

Плоть шматками падає в пащеку м’ясорубки, проходить «стравоходом». Яскраво рожеві смужки, наче черви, лізуть назовні. Майстерні руки ліплять рівні кружальця, розплющують лопаткою. М’ясо шкварчить на розжареному до двохста градусів грилі. Додати сіль і перець. Запах викликає рясне слиновиділення.

Перерва юного Н’юмана підійшла кінця.

— Вільна каса!