Голос із дна колодязя

— Батьки, вочевидь, неймовірно оберігають тебе.

— Звідки ти знаєш? — перехилившись через кам’яну кладку, хлопчик заглядав вглиб чорноти.

Голос тихо засміявся.

— Зазвичай діти лякаються голосу з колодязя. А як ні, то в житті не зустрічались з чимось страшним.

— Ти не страшний.

Голос промовчав.

— Я маю тебе боятися? — щиро поцікавився хлопчик.

— Звісно ні, маленький пончику. Я твій найліпший друг, на відміну від тих негідників. Вони сміються з того, що ваша сім’я не має грошей. Цькують за те, що матуся з татком переїхали на околиці. Але ж якби не працьовитий тато, я б так і лишився на самоті, під грудою каміння. А мама, дозволила взяти з собою цуцика. Якого ти люб’язно спустив мені для розради. Адже тут, в темряві, так самотньо.

— А чому я його не чую? Мама не зрадіє, якщо він загубиться.

— Ні-і! Все гаразд, — пролунав голосний ковток. — Скоро ти з ним зустрінешся.

— Це добре, — радів хлопчик.

Вони одночасно засміялись. Один — дзвінко, інший — булькаючи.

— Ґре-еґорі!? — протягнув голос.

— Що?

— Ні… нічого.

— Так не чесно, — жалівся хлопчик, сильніше перехилившись над отвором. — Сказав А, кажи і Б.

— Б! — загиготів голос.

— Ну-у!

— Пробач, Ґреґорі. Я так хочу сказати, але боюся зіпсувати сюрприз.

— Який сюрприз? — здивувався хлопчик. Він намагався розгледіти хоч щось, але дно було дуже глибоко. Суцільна чорнота.

— У тебе завтра День народження, чи не так?

— Та-ак! Звідки ти знаєш?

— Це моя здібність, як у супергероїв.

Хлопчик захоплено роззявив рота.

— Ти ж любиш супергероїв, Ґреґорі!?

Той лиш кивав головою.

— У мене є подарунок. Фігурка твого улюбленця, — голос зойкнув і захникав. — Ну ось, сюрприз зіпсовано.

— Зовсім ні, — радів хлопчик. — Не плач.

— Але ж тепер ти так хочеш отримати свій… подарунок, — пролунав голосний ковток. — А до завтра ще стільки часу… — Ґреґорі не бачив обличчя співбесідника, але готовий був заприсягнутись — той склав брови хатинкою, а нижня губа виїхала вперед.

Хлопчик озирнувся, вагаючись.

— А що як… ну, не знаю, — він зашарівся.

— Кажи, не соромся.

— Що, як ти віддаси подарунок сьогодні?

— Ну, не знаю, — кокетливо булькотів голос. — Це проти правил. Але якщо ти сам цього хочеш, не буду заперечувати.

Ґреґорі заплескав у долоні, а тоді завмер.

— Стривай. А як же ти мені його віддаси? Можеш піднятися?

— Як тобі сказати, — хникав голос. — Боюсь, ти перестанеш зі мною дружити, коли побачиш. Я не дуже гарний. Краще ти спускайся до мене.

Хлопчик затамував подих і закліпав.

— Не бійся, Ґреґорі. Ти такий маленький, мотузка витримає.

— Я… не зможу.

— Але ж ти хочеш свій подарунок?

— Так, але…

— Я думав ми друзі, — розплакався голос. — Та ти не кращий за інших.

— Ні-ні, не плач. Я спущусь.

Плач раптово припинився.

— Як спустишся, будь обережний. Під ногами хрустітиме.

— Що хрустітиме? — хапався за мотузку хлопчик.

— Мм… Раніше у мене були друзі, як ти. Та нажаль, їх більше… немає.

— Це не відповідь на моє питання, — завмер на мить.

— Який розумний хлопчик. То хрустять їх… подарунки.

— Оу! — полегшено видав Ґреґорі. — Ну, добре. — Перекинув ногу.

Рученята хапались за цвілу мотузку, доки ніжки впирались в камені.

— Воу! — Нога зісковзнула, він ледь не зірвався.

— Все добре, не зупиняйся, я спіймаю тебе.

— Мені страшно! — Хлопчик погойдувався. Стежка, якою він прийшов, поволі зникала з виду. На заміну їй приходили вологі камені — «нутрощі» колодязя. Вологі, нерівні, наче стінки гігантського стравоходу.

Зупинився. Дихання переривалось, коліна тремтіли. Він ледь спустився, але темрява уже підступала до п’ят.

— Ще трошки, — підбадьорював голос. — Ти так близько. Спускайся, я допоможу злізти.

— Ні! — прошепотів хлопчик.

— Ти ж не боягуз? Маєш довести негідникам, що сміливий. Щоб більше ніколи тебе так не кликали.

Ґреґорі вагався.

— Дава-ай! Ще трішечки, — голосний ковток.

— Ні! — голосно промовив хлопчик, але слова його перервав різкий звук.

Мотузка тріснула.

Міцні руки схопили тільце хлопчика й потягли.

— Господи! Ґреґ, синку. Я скрізь тебе шукав! — радів чоловік, витягуючи сина з колодязя. — Ти ледь не зірвався. Ще мить і…

— Пробач, тату! — Ґреґ раптом розплакався, обійняв того за шию. — Пробач мені.

Чоловік міцно тримав хлопчика, відступив від отвору.

— Все позаду. Все добре, я тримаю тебе.

Він розвернувся й пішов стежкою.

— Зараз подивимось твій улюблений мультсеріал, — руки чоловіка тремтіли, коли гладив сина по голові. — Поїмо морозива. Добре?

— Так, — крізь плач погоджувався Ґреґ.

— А ввечері я засиплю клятий колодязь на віки вічні.