Будинок на мертвій вулиці

Такий знайомий мені з дитинства будинок. Я стою і вже хочу зайти в дитячу кімнату. Можливо, я ще встигну врятувати матір і брата.

За дверима — п’яні крики батька. Щось упало, здається, він перечепився через телевізор. Я вже намагаюся подужати себе і відкриваю двері, але ручка не піддається. Ці двері ніколи не зачинялися на замок — дивно, але ось я стою тут і не можу відчинити.

— Моя маленька дівчинко, ти тут?

Чи варто відповідати покійнику?

— Я дістану тебе, сволото. Тільки засни ще раз — я тебе дістану.

Він починає вибивати двері. Я бачу його лице через скло — таке червоне від гніву й крові.

І от я стискаю вже не ручку знайомих дверей, а ковдру. Так сильно, що не можу одразу розчепити пальці й надати їм іншу форму. Ванна — ось що мені завжди допомагало: відкрити розум і заспокоїтися.

Цікаво, куди потрапляють після смерті вбивці? Бо те, що я бачила, дуже схоже на чистилище — не інакше. Та ж сама кімната, той самий час. Час убивства. І здається, він не зміг позбутися стану алкогольного сп’яніння. Чи навпаки — на тверезу розуміє, що коїть, і раз за разом сходить з розуму. До безкінечності.

Як робили брати Вінчестери в таких ситуаціях — треба спалити річ, яка прив’язує душу померлої людини до цього світу. Єдина річ, яка залишилася неспаленою — це будинок і диван, на якому помер батько.

Він помирав, вибльовуючи залишки своїх нутрощів просто на той диван. Він був весь у червоних плямах його крові. Що може сильніше його прив’язати, як не його кров?

Я, здається, досі не до кінця вірю, що він помер, хоч і бачила його холодне, бліде тіло на похороні. Зазвичай покійники завжди спокійні і мають такі невинні обриси обличчя — неначе всі гріхи покинули їх, і вони чистими душами линуть угору, до всепрощення.

Батько ж був із зашитим ротом, бо інакше не змогли його закрити. Добре, хоч очі не відкривалися.

Треба їхати. Я відчувала — інакше він мене не відпустить. На моє розчарування, їхати мені треба через усю країну. Бо колись я їхала якнайдалі — аби тільки не бути поруч із тим місцем.

Дорога вже покривалася першою зеленню, через що можна було розслабитися і трохи пороздивлятися краєвиди. Взимку дорога геть гола і нецікава, де б ти не був. І ті самі ландшафти виглядають зовсім інакше. І от за роздумами вечір уже хилиться до обрію, і мене зустрічає така знайома табличка: «Вітаємо на землі бринзи, меду і вина».

На мій подив і жаль, за стільки років відчуття дому зовсім покинуло мене, і це місто здавалося геть чужим. Але я добре знала дорогу. Ще два повороти — і дім.

Мене побачила сусідка, тітка Маша.

— Донечко, ти точно хочеш це побачити?

— Побачити що? — У мене було дуже-дуже нехороше передчуття.

— Ну, проїдь — побачиш сама.

На місці, де мав бути будинок, була пустка. Суцільна пустка. Навіть черешень не було. Я не могла в це повірити, і сльози самі заслонили мені очі. Треба взяти себе в руки. Я розвернула старенький «Рено» назад до тітки Маші. Вона досі чекала мене на розі.

— А речі? Ви не знаєте, куди їх поділи? Там мало щось лишитися.

— Ой, хлопці казали — в ліс.

Вона показала мені на карті те місце. Сама б я його не знайшла, бо на гугл-картах ще був чистий ліс.

Вже зовсім сутеніло.

Втома зовсім накрила мене, і за містом вирував суцільний ліс. Ще чуть-чуть.

Але машина відмовлялася повертати з дороги, і я на швидкості влетіла в дерево.

— Ні, тільки не це...

Знову ті самі двері. Будинок, такий реальний… Може, після зносу він до пилинки зібрався знову в цьому світі?

Двері повільно відчинилися. Рука доторкнулася до холодного металу ручки, але скільки б я не штовхала двері вперед — вони не піддавалися.

Вхідні двері теж не піддаються. Ванна. Ванна піддалася.

— Ти дурна хвойдо. Я казав, що дістану тебе!

Страх скував моє тіло. Як тоді. Я нічого не зможу йому зробити.

Скільки разів я прокручувала в голові, як вб’ю його — кинувши зі всієї сили стілець на голову, чи ножем у спину… Але нічого, нічого не допомагало.

Саме час зробити це. Будь-яким шляхом.

— Розряд. Ще розряд…

Пищав автомат, констатуючи:

— Час смерті — перша ночі.