Ми були одним цілим

Ми — відчуття.

Ми — слух.

Ми — ритм.

Ми — одне ціле.

Мало хто міг похизуватися таким, а ті, хто зміг, уже мертві.

Стояв спекотний літній ранок, як і ті, що до нього. Страшне пекло розтікалося, як піт. Сперте повітря липло. Напівживий вентилятор моторошно торохкотів, заважав почути тіло. Т-р-р-т-т. Т-р-р-т-т. Смерділо. Чи то протухла тижнева риба, чи то мʼясо, що пролежало кілька днів без холодильника та безповоротно й відразливо розкладалося. Запах неначе вʼїдався, прилипав до шкіри разом з вологим їдким повітрям, ставав нами.

Т-р-р-т-т. Т-р-р-т-т.

Лоно тиснуло.

Ритмічний стукіт обірвався. Звук внутрішнього танцю замовк.

Ти-и-и-ша.

Задуха продовжувала висушувати вологу, змушувала тхнути не краще, ніж те місце, де ми опинилися. Не бачили нічого, однак морок — найкращий друг, що супроводжував, куди б не йшли. Ми жили в ньому й споглядати світ з цими постійними релігійними наспівуваннями, що переслідували нас і вдень, і вночі, не хотіли. Він викликав ті самі огидні відчуття, що й сморід. Запах таки йшов від нас.

Ми не могли вдихнути неначе весь кисень вигорів. Внутрішнє пекло різко змінилося крижаними обіймами прохолоди. Озноб бісив ще більше. Наші кінцівки безвольно смикнулися, поки чекали на звичний ритм.

Ти-и-иша…

Ні тум-тум, ні бам-бам, ні знайомого різкого поштовху, що підказав би, що ми в безпеці. Наше тіло нерухоме, проте не як уві сні. Воно просто… завмерло.

Гидкий присмак вод насичував. Огортав. Заливав нас. Ми змінювалися. Остаточно і безповоротно.

Колись маленькі крихітні ніжки з мʼякими рожевими подушечками відростили страхітливі пазурі, гострі, як щойно заточене лезо.

Раз. Два. Три. Чотири. Пʼять. Всі на місці.

Налиті материнською любовʼю литки обросли щільним хутром, чорним за саму порожнечу. Палець, який ми так солодко смоктали, огрубів. Пазурі зʼявилися й тут. Видовжені. Шпилясті.

Ми витягли руки вперед, і гострі леза зайшли в холодну тверду плоть, у наше улюблене тіло. Весело захитали ніжками, як у час вечірньої казочки, в момент, коли сірий вовк зʼїдав онуку. Отвори збільшувалися, розросталися, а промені ще теплого сонця обпікали незвиклі очі. Огрубіла плоть спадала шматтям на крихітне обличчя. Відчували, як посмішка стала схожою на півмісяць. Переживали незбагненне внутрішнє піднесення.

Т-р-р-т-т. Т-р-р-т-т.

Звук став занадто голосним й оглушливим.

Встигли померти, отруїтися нашим тілом і насититися ним.

Чоловік у чорному вбранні з маленьким білим кутиком на комірі нависав над нами. Він тримав вкриту слідами крові книгу та гострий ніж, дивився із завороженням, ніби на Бога, що прийшов освітити його мерзенне життя своїм світлом. Зуби здавалися майже червоними у передзахідних променях, що скоро сховаються за крайнебо. Він підвівся й голосно проголосив:

— Коли зґвалтована самим ДИЯВОЛОМ жінка востаннє зітхне, і безмовно розімкнуться її уста — тоді відкриється Девʼята Брама. І народиться Не-Дитя, а сама СМЕРТЬ для роду людського…

Ми не дочекалися, поки він замовкне.

Встромили пазурі в шию — і далі, в ті блаженно-голубі очі. Чоловік не опирався, і лише, сміючись, впустив ніж, книгу. Пролунав громохкий звук удару об підлогу, який ще кілька разів розкотисто повторився. Він наостанок приязно пригорнув нас до грудей й міцно обійняв. Кров розбризкувалася всюди, її теплі краплі спадали приємним рясним дощем на нас. Голосні хлюпання заколисували, як та пісня.

Аааа-ааа. Аааа-аааа.

Т-р-р-т-т. Т-р-р-т-т.

Руки чоловіка обмʼякли. Він більше не тримав нас.

Обернулися.

Вона неначе по-янгольськи світилася. Довге світле волосся зміїлося по підлозі, на ньому майоріли яскраво-червоні відбитки маленьких ніг. Живіт повністю роздертий, плетива кишок перемішалися з навколоплідними водами, від яких тхнуло гниллю. Хаос її розірваного тіла нагадував те, що ми так любили. Пробивалося щось рідне в цьому мертвому погляді, який застиг, як кинутий у воду камінь.

Ми довго дивилися, але щось зупиняло нас від стрибка. На вустах жінки застигла ледь помітна передсмертна посмішка. Вона жадала цього. Ми припали до посинілих пухких губ. І тільки хлюп-хлюп-хлюп, і набридливе торохкотіння вентилятора.

Т-р-р-т-т. Т-р-р-т-т.

Жадібно висмоктали усе до найменшої краплі.

До цього ми були одним цілим. Мати й дитя. Мало хто міг похизуватися таким. Тепер і ми — серед мертвих.

Довгі гострі пазурі тихенько застукотіли по місцях, де під останнім променем сонця поблискували залишки густих кривавих розводів. Маленькі червоні сліди зникнули за горизонтом, закарбовували фінальну картину людства, яку так ніхто і не побачить.

Топ-топ-топ.

«Не-Дитя, а сама смерть для роду людського…»

Ти-и-и-ша розповзлася по світу.