Війна всередині

— Не дивись на нього, — шепоче баба Текля, накриваючи мої очі теплою, як кірка свіжого хліба, долонею. — То не дід Іван, а щось інше. Він повернувся, але не сам.

Дід Іван сидить у темному куті хати, мовчазний, кістлявий, як образ смерті на пилипівках. Очі — як дві дірки в печі, чорні, глибокі. У хаті смердить молоком, що скисло ще вчора, і кропивою. Мама каже, то через старість. Я мовчу. Я знаю — то через щось інше.

Він повернувся з лісу, де ходив за грибами. Приніс корзину, повну блідих, як цвинтарний віск, опеньків. Відтоді не розмовляє. Тільки скрипить зубами ночами, так, що вся хата стогне. А вранці під його ліжком знаходять мертвих мишей. І жабу. Розпанахану вздовж.

— Йому не можна в лікарню, — каже Текля. — Не через людей, через нього. Там — дзеркала.

Дід Іван боїться дзеркал. Ламає їх. Навіть чайник викинув — бо відображав. Я якось прослизнув до його кімнати з маминим косметичним дзеркальцем. Він вив, наче вовк, і кидався до стін. Зі стіни полізла цвіль.

Мама каже: "Психоз". Але ми знаємо. Баба Текля тримає під ліжком хрест із терену, загорнутий у газету за 1978 рік. Каже, що то "на всяк випадок". І молиться. Але не звичайно — шепче щось ізсередини, ніби говорить шлунок.

— Він не повернувся, — бурмоче вона. — Вони воюють. Іван і те, що в ньому.

Я бачу, як Іван змінюється. Вночі він вищий. Тінь його вилазить за межі хати. Руки довші, і пальці — як гачки рибалки. У день — знову дід, з бородавкою і кашлем. Але щось у ньому пульсує. Щось стукає зсередини.

Одного разу він прокинувся і зіп’ялився на руки. Тіло звисло донизу, мов павук. Так і стояв, поки баба Текля не вилила на нього горілку з освяченим попелом. Потім він плакав. Але очі були дитячі. Ніби хлопчик сидить у старому тілі і не може вибратися.

— Він гниє зсередини, — каже баба. — Війна, хлопче. Душа — поле. І вони гризуться. Хто виграє — той і стане тілом.

Я питаю, хто "вони". Вона каже:

— Що знайшло його в лісі, і що залишилося від нього.

В селі починають зникати коти. Потім — Василь-безвухий. Його знаходять у колодязі, руки стерті до кісток, ніби гріб пальцями по камінню. У хаті Івана починає смердіти ще гірше. На стелі — плями. Нагадують карту. Карту бойових дій.

Одного вечора я чую, як він говорить. Сам до себе. Але голоси різні. Один — рипучий, глибокий, інший — наш, дідовий. Вони сваряться. Плюються словами, як снарядами. Один хоче "вийти", інший — "тримати". Я не знаю, хто з них добрий.

Я заходжу. Він сидить на підлозі, розібраний — шкіра натягнута на стілець, очі — в банці. Але він говорить. І те, що говорить, звучить як війна. Не метафора. Гримить. Стук кулемета. Крики. Гармати. З рота в нього сипляться гільзи.

Баба Текля приходить з ножем.

— Треба вирізати те, що чуже. А якщо помилимось — ну, що ж. Ліпше мертвий Іван, ніж живе воно.

Я тримаю банку з очима. Вони дивляться. Мені здається — просять. Але чи то він, чи те інше — хто зна?

Вона ріже. Він сміється. Хата кричить. Стіни течуть. Усе пульсує, ніби ми всередині живого. А може — всередині нього.

На ранок — тиша. В хаті тільки я. Очі зникли. Ножа нема. Дзеркала — цілі.

Але в мені щось ворушиться.

Шепоче.

Хоче "вийти".

І я розумію: війна не скінчилась. Вона провела ротацію.