Це просто сон

Я повинна була померти ще годину тому. В той же момент, коли прибула до бабусі, а зустріла лише її оболонку з вбивцею всередині. В домі ніхто не був собою: вони дивилися на мене широко розкритими очима та неприродно посміхалися. Замість ніжних обіймів моїх рідних після місяця лікарні я отримала синяки на зап'ясті та ніж у нозі. Кусаючи своє коліно, я витягнула ножа, як тільки опинилася надворі. Тепер у мене дві кінцівки, що кровоточать, а на язику досі відчувається солоний присмак.

В мене вже були такі сни. Настільки справжні, що моя сім’я чула, як я кричу від болю, але мені не вдавалося прокинутись. І зараз, коли я вже точно контролюю своє тіло та впізнала у тому, що відбувається, сон, мені потрібно повернутися до реальності. В цьому місті, де кожний знайомий може виявитися вбивцею, моя напруга досягає межі. Я не хочу тут залишатися.

Схованка між кам'яною стіною та березою не викликає в мене відчуття безпеки. Місцевість за двором відкрита і ця споруда – єдине місце, де можна хоч трохи сховатися, крім будинків навколо. Будинків, що повниться людьми, а вони, певна річ, також хочуть мене вбити. Вулиця пустинна, але в мене не вистачало сміливості вийти зі схованки, поки я не вирішила, що сплю. Тепер в мене два шляхи: дозволити себе вбити або “пройти сон”. Сумка з телефоном залишилася в домі, тож я не можу подзвонити батькам. До траси близько, можна спробувати спіймати машину.

Сільська дорога нерівна. Мене трохи хитає. Кров досі не зупинилася. Попереду вже видніється траса, але в мене відчуття, наче я зараз впаду прямо тут. Залишилося трошки…

Я падаю на лавку у дороги. Підтримую себе руками, щоб лягти на неї лицем до траси. Не думаю, що зможу так спіймати машину, але впасти на дорозі точно не буде кращим варіантом.

Не дивлячись на те, що я лежу, моє серце скорочується надто швидко. Сподіваюся, що справжнє хоча б відносно спокійне і я не прокинуся з тахікардією.

Переді мною зупиняється знайома машина. За кермом я впізнаю свого кардіолога. Його дім поряд з будинком бабусі. Він опустив скло та трохи висунувся, схвильовано дивлячись на мене.

– Дитино, ти що тут?

Голос звичайний. Не надто голосний, не тягнеться гірким медом.

– Мені потрібно подзвонити мамі, – видавлюю я хрипло.

Пан Тимур вийшов з машини. Допомагаючи мені сісти на пасажирське сидіння, чоловік гомонить про те, яка я бідна і що мені найшвидше потрібно в лікарню. Він обіцяє дати мені телефон, поки ми будемо їхати.

У вікні пасажирського сидіння я побачила, як мій дідусь вийшов з будинку. Відчуваючи уколи тривоги в серці, починаю дивитися на свої руки. Тільки не на дідуся, що залишив синяки на моїй шкірі. Але коли ми зрушили з місця, я все ж кинула погляд на сільську дорогу. Тепер вони стоять там удвох разом з бабусею. Вже за мить їх силуети закрили кущі та дерева, але ця картина залишилася в пам'яті.

Я повертаю голову до лікаря.

– Дайте подзвонити, будь ласка.

Він не відповідає. Я прошу знову. Тиша у відповідь. Його губи розтягуються в посмішці. Моє дихання стає важким.

– Зупиніть машину! Благаю, зупиніть машину!

Чоловік з’їхав в поле, набираючи швидкість. Вдалині височіє стіна, якої там ніколи не було. Моїми щоками полилися сльози. Тіло затремтіло.

– Будь ласка! Будь ласка!

Я вхопилася руками в сидіння, а ноги вдавила в підлогу. Пилко бажаю закрити очі, але в паніці споглядаю цегляну стіну, до якої ми наближаємося на шаленій швидкості.

Серце болить. Воно дуже болить. Я кричу, не маючи сил стриматися. Стіна невпинно наближається.

В момент зіткнення скло розбивається, впиваючись у шкіру, а мене саму кидає на вологий від моєї крові капот. Я чую хрускіт, але не відчуваю біль у шиї. Тільки моє серце пече. Цей пекельний біль змушує мене прокинутися у своїй кімнаті. Я не відчуваю ліву руку та частково тулуб. Мій погляд знаходить світлу постать поряд з лікарняним ліжком.

– На добраніч, крихітко, – прошепотів рогатий чоловік.

В рисах його обличчя я впізнаю свого кардіолога, що ще ввечері обіцяв вилікувати мою хворобу. За мить обличчя пана Тимура кривиться в посмішці, а моє серце зупиняється назавжди. Я не змогла “пройти” ні сон, ні життя та вже ніколи не пройду рівень жодної гри.