Диявольський оркестр

— Коли це вперше сталося?

— У Роми вдома, після того як він зник. Його мама покликала мене, щоб віддати кулончик, який він хотів подарувати. Я чекала її в його кімнаті. Намагалась триматися, — очі, наповнились слізьми, — тоді раптом стало важко дихати, запахи стали дуже інтенсивними. Але все припинилось, коли його мама повернулася.

Розмова з лікаркою тривала годинами: про частоту, симптоми, особливості. Тож ось я, іду лікарняними коридорами на МРТ. Дійсно панічні атаки?.. Взагалі-то…

Раптове відчуття змушує зупинитись. Простір вібрує, наповнюється запахом цигарок, скочується густими комками. Ледве вдихаю. Цок-цок — звук годинника лунає з кінця коридору.

— Мозок грається зі мною.

Серце клекоче в горлі. Роблю крок вперед. У ніс вдаряє металевий запах. Кров?

Цок-цок... Гучнішає. Цок. Цок… Скрип. Яскраве, денне світло ринуло зі сходової клітки. Ковток повітря! Зриваюся з місця.

Дідько! Просто мала йти далі. Не тікати...

— Маю покінчити з цим. — Декілька кліків. “Запис на прийом успішний”. — От і молодець.

Кладу телефон у кишеню. — О, кулончик. От де він. — Серце защемило від спогадів…

—Так, все. Менше суму — більше релаксу. Не хочу в психлікарню.

Тож — гарячий трав'яний чай, м'яке рожеве пончо, ритмічний лоуфай. Починаю повільно рухатись з кружкою в руках. Це працює. Легшає. Жовтогарячі вечірні промені, що падають у вітальню, лоскочуть шкіру.

Проте… Який дивний елемент в мелодії.

Клац! — Музика зупинилась. Але не писк. Він лунає з колонок. Наростає, вібрує як струм. Важкий, гіркий сморід тютюну лізе в ніс і легені, витискаючи залишок повітря.

— Ммг, просто розслабся! —Тяжкий вдих.

Помк! Ніби велика комаха врізалась у вікно. Від цього кімнатою прокотилась хвиля напруги. Помк-Помк…Ще й ще. Помк… Помп-помп... Надто реально, щоб бути тільки вигадкою.

Від вібрації ногу звело судомами. Волочачи її — рвусь геть.

Допомогу я знайшла в подрузі. Ходила слідом за нею, не в силі опанувати тремтіння. Вона відволікала мене як могла: ми малювали, грали в більярд, готували мілкшейки.

— Мушу відійти.

— Я з тобою.

Вона стисла мої долоні. — Я просто в туалет, добре? Пара хвилинок.

Я сиділа, вслухаючись. Тихо урчав холодильник, цокав годинник. Під дахом вив вітер.

Хвилина… Друга…

Цигарки.

— Нечисть знайшла мене.

З-за спини пролунало ритмічне клацання. Глибокий вдих. Вилітаю з кухні. Запах цигарок тягнеться слідом як примара. Позаду гучніша диявольський оркестр. Паркет скрипить дивно, знайомі кроки. Поштовх густого димного повітря відкрив двері. Точнісінько як в лікарні! Жива попільна хмара прокотилася залою у передпокій.

— Рома… — очі сльозилися, — це ти?!

Під ногами щось клацнуло. Невидима щелепа впилася в литку, вібрує крізь нерви, викручує м'язи ноги.

— Мммхх-ааа!

Простір химерно викривився, ногу затягує під підлогу . Ривок — відкидає мене назад.

— Залиш мене! — вдаряю щосили плечем. У відповідь — стогін.

Вода вже охолола. По стінці ванни стікають краплі. В іншій кімнаті тихо грає музика. Стискаю ногу — вона досі гудить і пульсує.

— Вибач що вдарила. — намагаюсь не дивитися в очі.

— Пусте. Хоча ти мене налякала.

Я вдарила її… Через звуки і вібрації. Принесла біль подрузі… Судоми. Цигарки…Що далі?

— Ти сиділа, кричала на підлозі… Тож…

Чому завжди цигарки? Через Рому?.. Вона бачила тільки мене…

— Як ти?

Тихо, тільки її голос і спокійна мелодія.

— Підеш зі мною на МРТ?

— Звісно.

— Імпланти, металеві предмети на собі чи одязі?

— Нічого такого…

— Тоді лягайте. Це тривожна кнопка, якщо що — тисніть. — Лікарка почала фіксувати тіло ремінцями.

— Оооох…

— Просто фіксація, вони слабенькі.

Кімнату покинули. Серце прискорюється в очікуванні жаху. Прррррр… Загуділа стара машина, повільно поглинаючи мене у вузький пластмасовий простір. Прр-прр-Прррррр — загуділо збоку. Кожен звук змушував тіло здригатись.

— Господи, якщо ти є, дай сил це пережити.

У кишені завібрувало. — Кулончик?!

Дико гарцюючий під металевий ритм, він виривався назовні.

Прийшов і запах — він ніби кричав: “рятуйся!”. А симфонія кричала: Цикитик-цикитик. Шшшик… Шшшик…Шшшик… Нові і нові компоненти стуку і рипіння наповнювали оркестр.

Панічно стискаю тривожну кнопку — безрезультатно.

Простір стягує, як воду вир, засмоктуючи стінку машини. Відчайдушно борюсь з ремінцями. Вилізти! Маю Вилізти — поки не пізно. Ногу затягує слідом за стінкою. Я немов опинилася у живому механізмі, що от-от зжере. Крик застряг в горлі. Димний згусток скупчився довкола кишені.

— Кулончик…

Тремтячою рукою, борючись з тяжінням і судомами, розстібаю змійку. Кулон зі дзвоном затягує у безодню.

Мене відпускає. В жаху і болю якнайшвидше виповзаю з машини.

Налякана медсестра вбігає в кабінет.

— Панічна атака?