Лист

Гостювала в мене, якось, свекруха. Погостила днів десять і додому полетіла. А літак візьми та гепнись. Свекор, правда, довго не горював, навіть навпаки, стверджував, що життя його дружина прожила нудне, а померла геройськи. За пенсію дякував, за допомогу від держави, за виплати страхові теж. Життя його сильно покращилося після трагедії. Я теж не вбивалася і провини за собою ніякої не відчувала, поки раптом не з'явилася вона в мене на кухні. Заходжу, а вона сидить така тиха, руки на колінах тримає, загалом, як жива. Думаю, Господи, може, вона вижила? Але точно пам'ятаю, як двері замикала, так що вижити вона, може, і вижила, але просочитися до мене — справа нелегка. «Ну, — кажу їй, — це що таке?» А вона тільки плечима знизує. «Чому до мене? Чому не до чоловіка свого? — питаю. — І як там, чи є Бог взагалі?» Вона, як і завжди, дивлячись кудись убік, промимрила, мовляв, нічого не бачила, сиділа в літаку і раптом тут опинилася. А потім ручки так поперед себе виставляє, нібі відмірює щось, головку свою на бік нахиляє, навіть око прижмурила, а потім каже: «Ні, не налізе.» Я питаю: «Що?», а вона: «Я тобі подарунок привезла, кофточку, але не налізе на тебе.» От, бачу, це точно моя свекруха! «Може, я маю переселитися в одного з онуків?» — сказала і навіть підвелася в покірній готовності. Я зупинила її: «Навіть не думайте! Вони, на відміну від вас, мають прожити цікаве життя!». Сказала і вийшла. Наступного вечора вона була на своєму місці.

Я і в церкву ходила, і на таро гадала, молитви читала – нічого. Кожного дня знаходила іі на тій самій табуретці, тиху як школярку, тільки посмішка в неі була недобра, але так при житті теж було. Ну, думаю, якщо до дітей не лізе, то й годі. Якби я не зверталася до неї, її присутність була б помічена тільки кішкою. Рік пролетів, і не помітила. Потім раптом вона зникла, але через день знову намалювалася вже в компанії. Я кажу: «А це хто?» Вони обидві радісні на мене дивляться, мені від тих радощів стало вкінець моторошно, кричу: «Хто це така, відповідайте! В мене і так місця мало!»  Каже: «Сусідка моя по кладовищу.» Мені це набридло, я встала та поїхала до Дніпра. Приходжу на кладовище, стою над могилою. Все так добре, охайно, жодного зайвого листочка. На сусідніх могилах бабці сидять, взагалі народу багато, може день поминальний, чи що. Тут мене позаду хтось по плечу так тиць, я підстрибнула. Стоїть. «Ну, - питає, - все гаразд?» Я дивлюсь, бабці всі сміються, але так недобро. Та й коліжанка ця теж стоїть, каже мені: «Шо ви, дєточка, переживаєте, ми всі до вас збираємося, але ж вас ніхто не триматиме!» І тут я прокинулась. Лежу в своєму ліжку, спітнила, вся постіль мокра, серце вистрибує. Дивлюсь на годинник, вже ранок, птахи в темряві співають. Десь далеко бумкає. Підвелась, побігла до дитячої кімнати, розтормошила дітей, питаю: «Любі мої, до вас баба не приходила? Не лякала вас?»

Старший син очі тре: «Мамо, ви вже заїбали повертатися, може годі?» Я вибачилася, кажу ну добре, йди до ліжка, он кішка з тобою буде спати.» Він позихає, дивиться навколо, питає: «Яка кішка, мамо?» На підвіконні сидить велика киця така, на мене своїма очима жовтими дивится. Я кажу: «Та он руда кішка, здоровенна.» «Вибачаюсь, я не кішка, я кіт,» - раптом відповідає киця, стрибає з підвіконня та йде до мене. Я роблю крок назад, а позаду свекруха стоїть, знову моі стегна міряє, прикидає, чи налізе на мене іі подарунок. Син на мене подивився сумно, каже: «Мамо, я вже до церкви ходив, чого вам ще?» Я головю хитаю, слів нема, повітря нема. Раптом мене хтось ніжно за руку чепля, бачу, це молодший, прокинувся, стоіть в пижамці, ножки тоненьки такі, босі, а біля нього руда кішка, пазурями диван дере. «Мамо, - каже, - це не кішка, це кіт, він же от казав.»

Вийшла до кухні, свекруха там на табуретці сидить, нудна потвора. Відкрила я старого, заляпаного, ноутбука, пишу ось тобі, якщо читаєш. Який там вже рік? Взагалі як воно, на Марс полетіли? Ти хоч живий? Впевнений? Чим доведеш?