Сороковини

— Сорока-ворона на припічку сиділа, — бабця тримала руку малої та водила зморшкуватим вказівним пальцем спіраль по рожевій долоні, — діток в кашці варила, під порогом студила.

З вікна тягнуло морозом. Очі старої блиснули у тьмяному світлі настінної лампи, немов котячі. Дівчинка схлипувала:

— Бабусь, мені стласно…

— Ольга була, — зігнула дитячий мізинчик, — Мотря була, — притиснула безіменний.

— Бабусь… — спробувала забрати руку, але стара смикнула на себе.

— Павліна була, — злобно шикнула й зігнула середній палець.

Дівчинка скрикнула, смикнулася, звилася як вуж на пательні. Марно. Стара міцно тримала.

— Пусти, боляце!

— Юстина була…

— Мааа!

До кімнати штормом влетіла молода жінка. Дівчинка навіть не одразу зрозуміла, що сталося.

— Ти що робиш? — крикнула молодиця.

***

Ганна з криком сіла на ліжку, долоні стискали легку бежеву ковдру. Дихання збивалося, у скронях стріляло від болю. Чорняве волосся прилипло до впрілого кутуватого обличчя.

Знову сон. Кошмар, щоночі зі смерті баби. Мелатонін не допомагав.

Цього разу уві сні Ганна вночі розривала ще пухку могильну землю руками, доки у голові гупало, що це — остання надія на порятунок. Вогник свічки на надгробку коливався від поривів вітру.

У лісі позаду пролунали крики. Ганна мигцем обернулася.

Трясця!

Пальці впивалися у прохолодну землю, розривали її плоть, видирали шматки та викидали обабіч.

Швидше, бляха!..

— Сон, просто сон, — прошепотіла схвильованим голосом у спробі заспокоїтися.

Намацала рукою пульт та увімкнула лед-лампу. М'яке жовте світло огорнуло кімнату.

Дзеркальні двері шафи покривало цупке простирадло, одяг лежав купою поряд. Біля робочого столу зібрався десяток папірців, пакетів та коробок від їжі на доставку.

Навіщо тільки лізла? Вдочерили, з ким не буває… Ні, треба шукати, нишпорити, і знайти на свою голову, одну єдину кровну родичку по лінії біологічної матері. Ще й пертися до неї в село — сраку світу — тільки щоб стару інфаркт вхопив.

Трохи більше місяця з похорону. Шостий тиждень кошмарів, уві сні та на яву. Останні дні…

Ганна скинула з себе ковдру та провела долонями по обличчю, прибираючи масні пасма. У кутиках запалених очей виступили сльози. Скільки це триватиме?

Насилу встала з ліжка, почовгала на кухню та увімкнула електрочайник.

Після смерті бабуся снилася щоночі: то сиділа на ліжку в старій хаті, то на даху, то під столом, скручена у три погибелі. У перші рази тихо та ласкаво говорила, кликала до себе, примовляла той бісів дитячий віршик, від якого Ганна прокидалася, ніби крижаною водою облили.

Діток в кашці варила, під порогом студила…

Потім баба злилася, ходила подвір'ям, застрибувала на дах старої хати, немов гравітації не існувало. Ламала голіруч дерева у садку, проводила нігтями по металевому паркану так, що іскри летіли вусебіч. І звук. Дідько, скрегіт зводив щелепу. Навіть крізь сон.

Ольга була, Мотря була…

На десятий день стара стояла голяка посеред лісу та верещала нелюдським голосом. Рахувала, ким вона була. Ганна бігла поміж дерев, чіплялася одягом за чагарники, прикривалася від гілок, що били по обличчю. Бабуся гналася за нею, наздоганяла, майже встигала схопити.

Павліна була, Юстина була…

На третій тиждень тікати доводилося безкраїм цвинтарем. Старі могильні плити тріскалися від одного лише погляду й у ніс щосили бив запах торфу. Пам'ятники падали, розбивалися і розліталися сотнями друзок.

Й от тепер ця срана могила, пухка земля, її ім’я на надгробку, свічка…

Чайник клацнув і Ганна аж підстрибнула на стільці, а тоді заплакала. Виснаження давалося взнаки: вона стала смиканою, нервовою, істеричною.

— Не можу, — вичавила крізь сльози.

Руки тремтіли.

Ганна встала й за мить знесилено повалилася на підлогу.

***

— А Ганя не була! — донеслося гуркотом громовиці позаду.

Ганна ледве розплющила очі, лише щоб побачити пухку могильну землю перед собою.

— Ні, ні, будь ласочка, ні, — слова виривалися тремтливим голосом.

— Кісток не рубала! — Баба наближалася, однак дівчина не наважувалася обернутися. — У лісі не гуляла!

Хребет хруснув, суглоби зводило пекельним болем.

— З дітей кашу не варила, під порогом не студила!

Ганна відчула, як її тіло втрачає вагу та підіймається у повітря. Шкіру проколювали тисячі дрібних голок. Руки розлетілися вбік, голова з хрускотом поверталася.

— Під Місяцем не танцювала, Сатану не цілувала, — баба перейшла на шепіт.

Шия хруснула востаннє, і обличчя дівчини повисло в жаху над спиною. Попереду голяка стояла бабуся.

— Сорок днів тебе шукала, всі пороги оббивала, — вишкірилася стара. — Тепер тобі в землі холодній спати, а мені в лісі гуляти.