Принцеса

Жила-була дівчинка на ім’я Марічка. У високому будинку на самотньому пагорбі, за шістьма замками і сімома вікнами з кованими ґратами, вона жила з мамою і татом.

Мама пестила її волосся й співала колискові про сонце, що не зійде, якщо вона сумуватиме. Тато щовечора приносив іграшки — вирізані з дерева, лаковані, гладкі, без жодного гострого кута. Вони називали її «принцеса», «сонечко», «наша зіронька». Але варто було їй наблизитись до дверей чи вікна — їхні обличчя тьмяніли.

— Там тільки темрява, люба, — шепотіла мама.

— І вовки, що крадуть душі, — додавав тато.

І Марічка вірила. Бо діти вірять тим, хто тримає їх за руку й тихо обіцяє: «ми захистимо».

Але запах квітів, що просочувався крізь шпарини, ставав солодшим. Світ за дверима кликав. А ночами вона бачила, як батьки сидять у тиші біля печі. Полум’я відкидало на їхні обличчя тіні — і в тих тінях було щось старше, ніж вони самі. Втома. Страх. Очікування.

Одного разу, коли вітер вив за стінами, наче шукав, кого забрати, Марічка підслухала шепіт.

— Вона швидко росте, — сказала мама.

— Скоро ми її не стримаємо, — видихнув тато.

І вона більше не питала. Вона зрозуміла: треба діяти.

Коли місяць став тонким, як лезо, Марічка викрала срібний ключ із маминої шухляди. У кишеню заховала трохи хліба, засушений цвіт яблуні й шматочок вугілля — як пам’ять про вечори біля вогню.

У кухні батьки схилили голови — вони дрімали в тремтливому світлі свічок. Дівчинка на мить затримала погляд. Помахала їм.

А потім — до дверей.

Ключ обережно, повільно... клац.

Надто гучно.

— Що це? — пролунало з кухні.

Їхні очі вп’ялися в неї. І враз — мов би час сповільнився — вони піднялись і кинулися вперед. Їхні очі були темні, як ніч за вікном.

— Не смій! — голос тата вже не був татовим. У ньому жила злість. І страх.

Він кинувся до неї. Його руки, мов сухі гілки, схопили її. Принцеса борсалась, кричала, штовхалась. І раптом… щось прорвалося в ній. Тепло, як жар, прокотилося крізь груди в долоні.

Вона штовхнула.

Сильно. Несвідомо.

Його тіло вдарилось об стіну — і впало. З голови повільно стікала кров. Тиха. Гаряча. Без звуку.

Мама застигла.

— Чудовисько... — прошепотіла вона. — Ми ж... не хотіли…

І витягла ніж. Не загрозливо — просто. Як коли різала хліб.

Марічка відступила. Вдарилась спиною об стіл. Пальці намацали скло. Лампа.

Серце билося так, що аж дзвеніло у вухах.

І тоді вона зрозуміла: обирати нічого.

Вона жбурнула лампу. Скло розлетілося. Олія залила килим.

Полум’я, що дрімало в її венах, вирвалось назовні.

Дім палав.

Фіранки, стіни, запилені картини — усе ковтав вогонь. І разом з ним зникали її батьки: ті, що називали її сонцем, бо самі боялись світла.

Мама кричала. Танцювала в полум’ї, мов виведена на жертву. Вогонь не жалів нікого. І нічого.

Марічка стояла. Дивилась. Дихати ставало важче.

І тоді вона вийшла.

Небо було чорне. Зірки мовчали. Земля — слухала.

Дівчинка ступила босою ногою на поріг — і трава в’янула. Вітер стих. Листя не рушилось.

Вона вдихнула. Глибоко.

І світ вдихнув разом із нею.

Бо з дому вийшла не дитина.

З дому вийшла та, яку батьки стримували. Та, якій співали пісні, не знаючи, що вогонь росте від колискових.

Бо дім той був не в’язницею — то був замок для чудовиська. Та й батьків чудовиська. Вони поклялись захищати її від світу і світ — від неї.

Але вони програли.

І тепер вона йшла.

Міста, що колись блищали вогнями, спалахували одне за одним. Башти, дороги, вежі — все тануло в полум’ї. Люди бігли, молилися, волали — та її не зупинити.

Казка, в якій вона жила, була брехнею.

Тепер вона пише свою.