Осикова Ніч

Було це давно. А може, й не так давно — хіба час питає дозволу, щоб іти? Жило тоді на краю села дівча — Ганною звалося. Люди сторонилися її, бо йшла вона лісом без страху, розмовляла з вітром, а очі мала, як ніч без зір.

Казали: мати її, Марина, одного разу ввечері заблудилася серед очерету та з Перелесником стрілася — з тим, що світлом морочить, а жаром в серце сідає. Повернулась з лісу — і принади в очах більше не мала. А невдовзі й Павла народила. Та не витримала пологів — померла. Так залишились Ганна з братом самі, як два листочки на осиці восени.

Павло був тихий, як вода в криниці. Але на нього люди косо дивились — мовляв, не людське дитя, а прокляте. Мов тінь довга, мов очі не живі. Камінці жбурляли, слова злі кричали. А Ганна мовчки стояла поруч — не відганяла ніколи, але і не давала скривдити.

Та не втерпіла хлопчача злість. Одного вечора п’ятеро з села — молоді, злі, самовпевнені — вивели Павла до осики. Там, де тіні ходять раніше за сонце, прив’язали малого до дерева та взялись катувати.

На ранок Ганна знайшла брата — ледве живого, але тепер уже мовчазного навіки. Тіло сине, вуста покусані, очі — наче й не бачили більше світла.

Ганна простояла біля нього весь день та вечір, заговорювала та поїла. Але з місячним сяйвом брата не стало.

В ту ж ніч небо затягло, хоч місяць мав повний бути. Тиша впала, як саван. А коли сонце встало — п’ятеро хлопців вже не ходили селом. Їхні тіла знайшли прив’язаними до тієї ж осики. Роти зашиті волосом, очі — вирвані. А руки — мов сухі гілки, поламані та зсірілі.

— То вона! — заголосили жінки. — Відьма! Погань!

І рушили люди, з вилами та прокльонами.

Але Ганни вже не було — під тією самою осикою було чотири черевика. Накинувши на шию хустку, Ганна все ж лишилась з братом поруч, по той бік життя. І коли селяни добігли — було вже пізно. Тіло її хиталося, а під ногами розсипався болиголов.

Люди не зжалились, не признали вину. Хтось лише плюнув та заголосив під клекотіння:

— Нехай їх батько, якщо є, забирає!

А батько таки був. І почув.

Ту ніч село проспало. Ніхто не чув ні шепоту, ні стогону. Мов сама тиша принишкла, чекаючи.

А зранку — діти зникли.

Нема їх. Ні в хатах, ні на току, ні в криївках. Замість них — сорочечки та черевички, полин і чорнобиль на порозі. А під осикою — все складено, мов хто збирався у довгу дорогу.

На стовбурі осики — чорний слід, вигорілий в корі:

"Тим, хто не зміг любити…"

"…від Того, хто не вмів прощати."

Кажуть, з того часу там і не селяться. Хіба хтось чужий збудує хату — та й швидко покидає. Бо ночами чути, як діти сміються. Не граються, ні. Сміються так, що мороз повзе по хребту.

А ти, дитино, коли йтимеш лісом — обминай осику стороною. І якщо побачиш хустку на гілці — не торкайся. Не для тебе вона.

Бо ніч усе пам’ятає.