Маестро

Кожне життя — унікальна симфонія. Кожна його частина має свій темп, відображаючи найважливіші елементи. Ноти смутку та розчарування, болю та страждання вплелися у гармонію із радістю та натхненням, щастям та любов’ю.

Кожен з нас так само музикант, автор власної симфонії. Комусь вдається вправно перебирати пальцями струни власного життя, додаючи йому ритму та мелодійності. Хтось же не здатен підкорити цей складний інструмент, залишаючись лише простим слухачем. Я ж у цьому хорі голосів — маестро!

Як і годиться справжньому маестро, в мене є свій інструмент. Моя Аліса. Мені довелося довго її створювати та налаштовувати. Для грифа я взяв гомілкову кістку, головку витесав із черепа, такого тендітного, як у дитини. За основу мені слугує тазова кістка. В неї неймовірна здатність створювати резонансний ефект. Струни, віддаючи данину традиції, я зробив із кишок. Натяг пружний, ідеальний.

Для основи смичка згодилася променева кістка. Її форма та розмір не вимагають пильної обробки, однак сила, яку вони мають, просто дивовижна. Волос же довелося зробити так само із кишки. На превеликий жаль, людське волосся, яке б красиве воно не було, рветься швидко, ледь торкаючись струн.

До свого концерту я готувався довго. Години репетицій та тривог. І от, нарешті, цей день настав.

Я повільно виходжу на сцену. Світло софітів на мить засліплює. Маестро — зірка музичного вечора. На його появу глядачі очікують найпалкіше, тому їх оплески у ту мить найщиріші. Я роблю низький уклін залу, тоді ручкаюся з диригентом. Культури слід дотримуватися навіть попри химерність обставин.

Не гаючи часу, я беру свою скрипку, притискаю її підборіддям до плеча. Кістка злегка врізається мені у тонку шкіру, та усмішка не сходить з моїх губ.

Публіку слід одразу завирувати багатством нот. Відтак, алегро агітато. Швидкий, драматичний темп підбурює глядачів, змушує їх серце битися у шаленому ритмі стакато разом із музикою. Мій смичок скаче струнами, вони напинаються, видаючи тривожні, пекельні звуки. Повітря у залі завмирає. І, реприза.

Частина два. Мить у велетенському залі панує мертвотна тиша. Інструмент мовчить, мовчать і глядачі. Тоді ж тяжкий протяжний стогін заполоняє кімнату. Легато. Смичок плаває повільно струнами, витягуючи з них увесь біль та гнів, що вони в собі затаїли. Сум наповнює публіку, вона схлипує. Та я не можу дати їм такої милості, не можу дозволити перевести дух, тому відразу переходжу до наступної частини.

Скерцо Ґротеско. Енергійні, грайливі, мало не сміховинні ноти вистрибують з-під моєї руки. Насміх над життям — ось, про що кричить моя скрипка! І я кричу разом з нею. Моя рука напинається від різноманіття технік, ще мить і її зведе судомою до заніміння. Публіка шаленіє. Крізь напіввідкриті очі я бачу захват на їх обличчях.

Ще один уклін. Глядачі жваво аплодують, скоряючись моєму таланту. Я наче їх король, якого вони вітають, їх пастух, що поведе своєю музикою цю отару за собою. У нарцисичному пориві я даю собі насолодитися цією миттю.

І на завершення, частина чотири — Фінале Макабро — тріумф. Тріумф музики, тріумф мистецтва, тріумф маестро. Темп наростає, доходячи своєї кульмінації. Звуки моєї скрипки викликають екстаз. Я відчуваю той прилив сил, що наповнює мене з кожною нотою.

Раптом чується слабкий тріск і смичок зіскакує, вдаряючись по кістяному грифу. Одна зі струн порвалася. Публіка вражено охкає із жалем та розчаруванням. Тоді все завмирає. У всіх на вустах бринить лише одне питання: Чи вдасться маестро закінчити свій виступ?

Несподівано я бачу в залі її. Аліса сидить у першому ряді, в самому центрі, зодягнена у свою улюблену бузкову сукню. Її русяве волосся акуратно заколене зліва за вухом, відкриває тендітний профіль. Вона дивиться просто на мене тим закоханим поглядом, в якому я завжди бачив віру. Аліса знає, що в мене все вийде, вона впевнена, що моя симфонія отримає свій…

КІНЕЦЬ