Найкраща вечеря

Кевін помер.

Він не памʼятав майже нічого, окрім того короткого болю, коли голка шприца різко висмикнулася з-під шкіри. От тільки Кевін не міг збагнути — це сталося пʼять секунд тому чи минув уже місяць?

Якийсь час було темно й вогко. Він відчував, як блукає цим неосяжним, байдужим простором, хоча не чув ні себе, ні будь-чого іншого, й узагалі нічого не бачив.

Раптом — це було за тиждень чи за рік? — зʼявилося світло. Кевін побачив себе. Він стояв на ногах уперше за довгий час. На власній веранді. Осінній вечір був такий ясний, повітря наповнене запахом сухого листя, а на обличчі — блаженна усмішка.

Але чому він бачив своє обличчя?

Кевіна пройняв жах. Він подивився вниз і не побачив нічого. У нього не було ні рук, ні ніг, жодних ознак тіла взагалі. Проте перед ним стояв Кевін. Той самий. Живий. То хто тоді він?

Відповідь прийшла зненацька. На подвірʼї зʼявилася Віллі. Люба Кевінова Віллі. От тільки вона геть не була схожа на ту гарнюню Віллі Клеренс, що Кевін її знав із самого дитинства. Очі опухлі, шкіра бліда, а щоки вологі від недавніх сліз.

Вона щось повільно й невпевнено говорить, шкода, що погано чутно з такої відстані. Віллі все дужче стримується, щоб не заридати, та в очах хлопця уже зʼявляється розуміння.

Із її плутаного шепоту виринає одне знайоме, тверде, як цвях, слово: рак.

Мені одразу стає добре. Я знову відчуваю власне тіло.

Повільно підходжу ближче до Кевіна й Віллі, застиглих в обіймах. І різко, без страху, заходжу через ніс усередину хлопця.

Хоча я тут уперше, чомусь безпомилково згадую правильний шлях. Минаю очі, заходжу крізь череп і потрапляю до Нього.

Він був тут. Пухкий. Теплий. Живий.

Із Нього тече приємний вологий слиз. Аромат — немов солодка вата у цирку. Він знає, що я тут. Він говорить до мене. Кличе ближче. Приймає в обійми.

Я не стримуюсь. Плавно злітаю до Його центру й приземляюсь на мʼякій, мов подушка, поверхні.

Кусаю. Шматок потрапляє в мене легко, як полуничне желе. Хочеться ще. Кусаю знову — тепер це трюфельна паста.

Мені хочеться більше. І більше. І більше! Я поїдаю всю ліву частину — вона нагадала мені гарячу мамину лазанью. Потім праву — з нотками добре запеченого свинячого стейку, салату з креветками та соковитим томатом. А десь у глибині ловлю нотки сицилійського вина, настояного під сонцем.

Уперше за довгий час я відчув ситість.

Щоправда, Його більше немає. Ні Його, ні Кевіна. Але...

Кевін — це ж я. Хіба ні?

Кевін помер.

Він не памʼятав майже нічого, окрім найкращої вечері у своєму житті.