Хованки

Аня задихалась. Бігла темними коридорами, стискаючи руки на грудях. У вухах дзвеніло. Ноги боліли. Серце гупало, як барабан.

Позаду — кроки. Шарудіння. Шепіт.

Вони наближались. Вони завжди наближались.

Примари. Їх не було видно чітко — лише силуети, зламані тіні, спотворені фігури. Декотрі — обгорілі, без очей. Інші — надто звичні. Майже живі. Але всі чужі. Всі чужі їй.

Вони ходили коридорами, нишпорили в кабінетах, лізли під парти, торкались стін. Шукали її. Завжди її.

Аня ховалась. Щодня. Щоночі. Тижнями. Не давала себе знайти. Знала всі схованки цієї старої школи. Знала, куди можна тікати, куди краще не йти.

Вона затаїлась між шафами в класі праці. Запах пилу і старої деревини. Знайомий. Заспокійливий.

Вона мовчала. Слухала.

Хтось із привидів пройшов повз. Інший зупинився й повернув голову. Повільно. Наче щось вловив.

Аня затиснула рота долонею. Вона не дихала.

Ці душі — скажені. Їм не потрібні слова. Вони хотіли її. Вони не залишали її в спокої.

Іноді вона злилась. І кричала. І тоді ставало гірше. Примар ставало більше. Вони реагували на звук, на емоції, на пам’ять. Як хижаки.

Вона навчилась мовчати.

Але цього разу… щось змінилось.

Голос. Ледь чутний, слабкий, дитячий:

— Ей… тут хтось є?..

Вона завмерла.

Дівчинка. Мала. З рюкзаком, у школярській формі, з розплетеними косичками. Перелякана, самотня.

Йшла коридором, плакала. Кликала маму. Обертаючись на кожен звук.

Аня дивилась на неї довго. Не ворушилась.

Нова? Ще жива?

Дівчинка побігла, заховалась у гардеробній. Примари пішли за нею. Але не схопили. Вони не поспішали. Вони… вивчали.

Аня вийшла з укриття. Повільно. Обережно. Як тінь. Як мисливець.

Знайшла її. У кутку, серед старих вішаків, дівчинка тремтіла.

— Не бійся, — прошепотіла Аня. Голос її був м’який, майже материнський. — Все буде добре.

Дівчинка не встигла втекти.

…

Коли все скінчилось, Аня витерла піт з чола. За вікном — дощ. Монотонний, заспокійливий.

Сльози вляглися. Тіло більше не рухалося.

Вона підвісила нову ляльку до стелі — ручка об ручку з іншими. Дбайливо. Акуратно. З любов’ю.

У коридорі знову лунав плач. Хтось новий. Гра починалась.

— П’ять… чотири… три…

Примари вирушили на пошуки. Вони знали правила. Їх було тринадцятеро. Завжди.

І одна — головна.

Аня.

— Два… один…

Вона усміхнулась широко, щиро. В очах — дитяча радість. Вона сміялась. Вона любила цю частину найбільше.

— Якщо хто не заховався — ми не винні!