Погляд

Відчувати погляд на собі на вулиці серед людного натовпу — байдуже. Зрештою, у людей позаду також є очі.

Відчувати погляд на собі біля темного під'їзду вдома, де ліхтар так і не відремонтували — лячно. Проте відразу за металевими дверима все проходить.

Відчувати погляд на собі у квартирі-студії, де живу лише я — жахливо.

Перші кілька разів я була певна, що здалось. Довгий день на роботі, втома та пізня година ніколи не були гарними суддями. В шосте була субота. Я сиділа на дивані, неквапливо набираючи текст на клавіатурі телефону. За вікном був темним вечір, сварка в інтернеті була найяскравішим світлом в кімнаті. І саме тоді я відчула погляд. По шкірі пробіг холодний мороз і я несвідомо підскочила на місці. Квартира точно була порожня. Я все одно прискіпливо оглянула кожен кут. Квартира була порожня. Я досі відчувала уважний погляд на потилиці.

Відтоді я стала помічати погляд частіше. Переконувати себе в тому, що мені лише здається виходило перший тиждень. Відчуття спостереження зникало так само раптово як і з'являлось. Проте поверталось завжди з прохолодою вздовж хребта. Склянка, яку я тримала, з голосним лезгом впала на підлогу розлітаючись на скельця. Мої руки досі трусились. Я нагнулась зібрати скло, не відчуваючи як уламки впиваються в шкіру до крові. Погляд зник.

Відчувати погляд на собі будь-де стало нестерпно. Я почала озиратись в натовпі та зустрічатись лише зі спантеличеними обличчями. Обираючи найвіддаленіші провулки, мені в останню чергу хотілось думати про безпеку. Було лише питанням часу, коли я відчую металевий смак в роті та пекучий біль на щоці. Задихаючись в риданнях в брудному провулку, я не відчувала погляду на собі.

Я спинилась перед великим дзеркалом вдома, оглядаючи обличчя. Темні кола під очима, здавалось, вже стали частиною шкіри. Висипи, яких я не бачила вже кілька років, знову з'явилися. Я провела рукою вздовж волосся, вглядаючись в відображення кілька секунд, поки різко не осіла біля дзеркала

Тоді, саме тоді, я помітила, що моє відображення затрималось на секунду. Неначе не очікувало руху від мене. Я різко підскочила, відчуваючи як кров пульсує в голові. Відображення було звичайним. Обережно я підняла руку. Вона трусилась. Сильно. Я підняла іншу руку. Відображення повторювало детально точно. Можливо, мені здалось. Я видихнула, відходячи від дзеркала. І відразу кинулась назад. На мене дивилось власне ошелешене обличчя. Відображення стояло інакше.

Я відсахнулась, не взмозі відвести погляд. Різкі удари відбивалися в черепі. Сердце намагалось вискочити з грудей. Відображення зрозуміло свою помилку та усміхнулось. Широко, мертво. Очі не рухались. Воно підступило впритул до скла. Долоня лежала на поверхні. Воно мене не дістане. Я важко дихала, але була певна — воно мене не дістане.

Відображення надавило на скло, з тріскотом тягнучи кістляву руку до мене. Воно мене дістане. Я відсахнулась, врізаючись в стіну. Могильний холод пронизував мене наскрізь. Рука була все ближче, поки скло лише обтягувало її. 

Я підскочила на ноги. Я можу втекти. Я маю втекти. До дверей було кілька кроків. Раптово я відчула холодні пальці на шиї. Вони впивались в шкіру. Витискали повітря з легень. Тягнули мене назад. Крик застряг в горлі. Я чула лише власні здавленні ридання. Зеркало впивалось гострими уламками в шкіру. Потилиця, хребет, руки — все було в моїй крові. Все нестерпно, гостро боліло.

Останнє, що я побачила — моє відображення стояло в моїй квартирі мертво посміхаючись.