Плід

Данко завжди ненавидів медогляди, але цього разу щось було інакше. Лікар довго дивився на рентгенівський знімок, не моргаючи. Його губи ворушились беззвучно.

— Ти щось їв не те? Міг проковтнути щось дивне…чи огидне? — голос його уривчасто прохрипів.

— Та ні. Хіба що вчора спробував дошик з новим смаком — ще та гидота, — хихикнув хлопець, знизуючи плечима.

— Тут… якась маса. З тканин. І здається…зубів. Обличчя лікаря позеленіло, він швидко прибрав знімок в теку.

Через дві години хлопець уже лежав у лікарняному ліжку з катетером у руці. Мати плакала в коридорі. Лікарі шепотілись. Хірург, сивий, із судомно стислими руками, втупився в екран УЗД:

— Воно рухається…

Цієї ночі все почалося. У животі Данка вирувало щось тупе й нудотне, наче зсередини його повільно пережовували. Він зігнувся, блюючи кров’ю. Серед згустків — щось дрібне, бліде, з нігтем. Палець.

Він закричав.

Санітари прибігли, але не одразу. Один з них, побачивши, що хлопець вивертає з себе щось схоже на шнур з кишків, втік, залишивши позаду калюжу сечі.

Лікарі таки наважилася оперувати. Всередині виявили згусток, обплетений тонкими хрящами, очима, які кліпали на світло, і щелепами. Воно кусалося. Одному з хірургів відгризло палець, поки той намагався перерізати судину.

Вони не змогли це видалити — воно вросло в кишківник, печінку, селезінку. Пульсувало в такт з серцем. І дихало.

Після операції хлопець мовчав, втупившись у стелю, лише зрідка повільно погладжуючи живіт — ніби втихомирював «цуценя», що ворушилося під шкірою. Шви почали гноїтися, з них сочилася густа біла рідина з дивним запахом. Лікарі взяли її на експертизу, і виявилося, що слиз нагадує мукоїдний секрет.

Одного разу медсестра побачила, як з рани визирнув язик. Сірий, слизький. Він облизав край пов’язки й зник назад під шкіру.

Уночі Данко їв, але не лікарняний пайок. Він не торкався до їжі, що стояла на столику. У палаті більше не було щурів, хоча раніше вони часто з'являлися, бігаючи між ліжками і шукаючи поживу, а тепер вони самі нею стали. Потім зникла прибиральниця. Коли її знайшли, вона була спотворена до невпізнаваності. Очей не було, замість них — лише порожнечі, на яких запеклася густа червона рідина. Нижня щелепа повністю відсутня, залишки тканин просто обвисли на шиї. Тіло було розташоване на підлозі, в оточенні кривавого слизу, що здавалося, не просто лежав, а створював слід, що тягнувся до дверей палати №6. Кров ще не встигла засохнути, залишаючи мокрі плями на холодній плитці.

На ліжку сидів хлопець. Він забарикадувався зсередини й монотонно гойдався вперед-назад, дивлячись в одну точку. Обличчя було блідим, під очима — темні кола. Візуально було помітно, що в ділянці шлунка, щось рухається. Живіт здригався зсередини, утворюючи хвилеподібні напруження. З черевної порожнини лунали приглушені звуки, схожі на бурмотіння.

На третьому тижні в нього знову почалась блювота. Разом зі шлунковим вмістом вийшла жива істота — зародок. Маленький, з непропорційно великою головою, тонкою прозорою шкірою, крізь яку було видно судини. Його тіло сіпалося. Рот відкривався, але звуку не було. Очі були повністю сформовані й широко розплющені.

Данко заховав його під сорочку, вигодовуючи блювотою. Він виростив його з себе. І полюбив.

Коли мати намагалась увійти до палати, з-за дверей почувся хрускіт — а потім, її власний голос, повторений гугнявим тоном:

— Мамо, не заходь сюди. Я тебе люблю, не заходь…

Вибити двері була марна ідея. Перша спроба залишила лише тріщину, котра вже наступного дня була знову закрита, наче і не було удару.

Через місяць двері палати спромоглися зняти, але всередині не було нічого… окрім порожньої людської шкіри, акуратно розрізаної й складеної на ліжку.

У вентиляційній шахті щось повзло. І сміялося.

Мокро. Булькаюче. Голодне.

Через тиждень палата №6 була закладена цеглою. Так вирішило керівництво лікарні після того, як ще двоє санітарів зникли безвісти, а в вентиляції знайшли обгризений черевик з рештками людської стопи.