Час молитись

Оувен був звичайним віруючим хлопцем. Щонеділі ходив до церкви, допомагав нужденним. Завжди першим записувався на волонтерство, приносив непотрібні речі до благодійних центрів. Він відчував, що має чинити добро.

Одного ранку, Оувена розбудив галас. Сварились сусіди — Карлос і Марія, молода пара з квартири зверху. Цікавість молодика не давала йому змоги знов заплющити очі. Вставши з ліжка Оувен почав шукати місце у квартирі де було найкраще чутно сварку. Він зупинився на холодній підлозі перед вхідними дверима. Тонкі стіни дозволяли йому розчути кожне слово.

– Час молитись, – прошепотів Оувен, склавши долоні перед собою.

Знайомі слова неначе мед огортали його розбурхану душу та заспокоювали. Він не помітив як опустився на коліна торкаючись чолом підлоги.

Раптом стало спекотно. Одяг моментально просякнувся потом. Він поглянув на стелю. Навколо панувала тиша. Зіп’явшись на ноги Оувен припав до дверей. Тремтячими руками він відсунув заслонку вічка й виглянув у під'їзд. Ззовні нікого не було, лише його неспокійне дихання та стукіт серця в скронях порушувало тишу.

“Може вона втекла на вулицю? Там же холодно… А якщо він з нею щось зробив?”

Він відкрив двері й зробив крок за поріг та обережно закрив двері за спиною, щоб не створювати шум й не привертати зайву увагу.

“Перевірю, чи все гаразд.”

Крадькома підійшовши до сходів Оувен перехилився через поруччя й поглянув на вхідні двері під’їзду – нікого. Він вирішив піднятись нагору й перевірити як там Марія.

— Вітаю, я Оувен, живу під вами. Почув як ви… ні, не так. Я прокинувся від галасу, Хочете я вам допоможу? Хм, чи помолюсь з вами? – проговорював про себе Оувен піднімаючись сходами.

Він не встиг постукати — двері рипнули й розчахнулись. З квартири вилетів розлючений Карлос, клацаючи запальничкою в нервових спробах підкурити цигарку, затиснену в зубах. Оувен ледве встиг відскочити в бік.

— Що треба, блаженний?

— Я бачив, точніше чув, – всі слова які він хотів сказати вмить вилетіли з його голови. – Дівчина кричала.

— Не твоя, падло, справа, хто в моєму домі кричить, а хто ні. Ця сука нехай валяється десь в канаві!

Уявивши як Марія, прекрасна дівчина зверху, яка щоранку посміхаючись приємно віталась з Оувеном лежить мертва десь в канаві – викликала давно забутий гнів. Десь всередині, з малої іскри вмить розгорілось полум’я. Оувен стис дерев’яний хрестик в руки.

– Не кажи так! – злісно проговорив Оувен.

Карлос штовхнув Оувена так сильно, що той втратив рівновагу й полетів сходами вниз. Світ закружляв навколо, а потім різко зупинився. У вухах дзвеніло.

Щось прокидалося всередині. Стиха, наче після столітнього сну, воно ворушилось десь глибоко під шкірою. Востаннє Оувен відчував це в дитинстві — на даху, коли штовхнув іншу дитину. Це “щось” повзло по тілу, наче тінь, що шукає вихід.

Оувен здригнувся. Вже чужа рука почала трансформуватись. Чорні пластини, схожі на луску, проростали на шкірі, повільно охоплювали її. Потім — ривок. Рука, прорвала сорочку, лишивши на тілі чотири глибокі порізи. Він зойкнув і притиснув іншу руку до грудей — але крові не було. Лише жар. Гарячий, нестерпний, наче в ньому розгорілося полум’я.

Очі ставали чорними, покривались імлою. Луска вкривала вже все тіло. У розтулених вустах блиснули чотири довгі ікла.

Оувен підвівся. Ноги тремтіли, але він рушив. Спочатку — хитко, ніби дитина, що вчиться ходити. Але з кожним кроком — усе впевненіше. До Карлоса.

Карлос відступав, але Оувен все наближався. Під шкірою Оувена щось рухалось. Коли Карлос вперся в стіну Оувен стояв напроти нього. Глибоко дихаючи з роту Оувена виривалось пекельно гаряче повітря. Карлос бачив як в глибині горлянки Оувена світилось полум’я. Язики полум’я просочувались крізь свіжі рани на тулубі. Розтиснувши руку, на підлогу впав шматочок вугілля, який раніше був хрестиком.

Глибоким, нелюдським голосом, неначе з найтемніших глибин він лише промовив:

– Час молитись.