Той, що співає у темряві

Пориви вітру колихають верхів’я дерев. Увесь ліс огортає глупа ніч. Небо затягнуло грузькими хмарами. Навколо лунає важке гуркотіння грому. Ось-ось розпочнеться злива.

Галявину посеред лісу окреслюють запалені смолоскипи, увіткнуті в землю. Посередині галявини стоять у бойовому порядку кілька десятків озброєних чоловіків. Їхні обладунки бачили й кращі часи. Вої тримають у руках пощерблені щити та списи з потемнілими від часу держаками. В когось відсутні шоломи, в когось — кольчуги. На ногах багатьох з них онучі замість чобіт. Мерехтливий вогонь смолоскипів освітлює суворі, сивобороді обличчя, вкриті глибокими зморшками. Їхні втомлені очі, що бачили так багато, вдивляються в темряву лісу. Вони всі знають, що не побачать світанку, але в серцях цих старих, проте міцних воїв немає страху. В них — лише жага помсти.

Попереду стоїть Буян — колишній гридень князя Ігоря, що колись ходив із ним на ромеїв. У його руках — дворучна бойова сокира. Він підняв угору своє однооке обличчя, вкрите шрамами. Почувши черговий гуркіт грому, він усміхнувся.

— Бог із трьома обличчями не має тут влади! — прогримів Буян. — Чуєте? Це Перун б’є своїм посохом! Він благословляє нас!

Вої позаду Буяна почали монотонно бити списами об свої щити.

— Той, що співає у темряві! — прокричав Буян у напрямку лісу. — Ти прийшов до наших домівок, убив наших жінок, дітей та онуків! Ти залишив нам життя! Ти припинив наші роди й хотів, щоб наші душі страждали! Тепер ми стоїмо тут і викликаємо тебе! Вийди та бийся з нами! Це каже тобі Буян — той, що допоміг князю Ігорю прибити щит до воріт Царгорода!

— Батьку! — почув Буян голос свого мертвого сина.

— Ми всі живі, але він нас не відпускає! — застогнав у темряві голос мертвої дружини колишнього гридня князя Ігоря. — Врятуй нас!

— Ти мене не обдуриш! — загарчав Буян. — Моя жінка та син мертві! Виходь та бийся!

З темряви лунають десятки чоловічих, жіночих і дитячих голосів. Вони співають приємну, мелодичну пісню. Ця пісня ніби торкається самої душі, проникає всередину, підкорює своїй волі.

Буян підняв угору сокиру. Вої заволали так сильно, як тільки могли, і почали бити списами в щити швидше й сильніше. Пісня, що лунала з темряви, зникла, наче самотня лодія під час бурі в морі.

З лісового мороку на галявину повільно виповзло дебеле, безформне тіло Того, що співає у темряві. Десятки довгих, тонких, сегментованих ніг із гострими шипами на кінчиках впиваються в землю й тягнуть покруча вперед. По всьому тілу страховидла розташовані сотні облич — сповнених жаху та страждань. Кожен із воїв на галявині, включаючи Буяна, впізнав у цих обличчях своїх жінок, дітей і онуків.

Буян став у стрій та зробив жест рукою. Вої почали злагоджено відступати.

Потвора повзе уперед, залишаючи по собі чорний, маслянистий слід.

— Вперед! — заволав Буян, побачивши, як страховисько виповзає на середину галявини.

Вої видали бойовий клич, сповнений ненависті, і стрімко, не порушуючи бойового порядку, рушили в атаку. Вони кричать від люті, сміються, сиплють прокльонами, промовляють молитви до Старих Богів і до Бога з трьома обличчями. Вони підійшли впритул до Того, що співає у темряві, і майже одночасно встромили в нього десятки списів. Сотні ротів на його мерзенному тілі заволали від болю. Покруч піднімає свої довгі гострі ноги та простромлює ними щити й тіла воїв.

Буян вийшов зі строю, змахнув сокирою — відрубав одну ногу, потім іншу — й увігнав лезо в одне з облич. Буян ще раз підняв сокиру, але одна з ніг тварюки різким ударом простромила його наскрізь. Він зламав цю ногу обухом, впав на коліна та правою рукою обперся об землю. Буян дивиться на свою правицю: вона вся чорна від смоли. Із самого ранку він зі своїми братами по зброї тягав бочки зі смолою та розливав її по всій галявині. Буян хижо посміхається. Схоже, пастка вдалася.

— Пали! — заволав Буян.

З лісу вибігло десятеро воїв, що весь цей час сиділи в засідці. Вони висмикнули смолоскипи й кинули на землю. Галявину охопило пекельне полум’я. Тварюка істерично волає сотнею голосів. Вої горять живцем, але їхні вуста зімкнуті.

— Перуне, прийми нашу помсту! — вигукує Буян з останніх сил. — Прийми нашу жертву!

Блискавиця в небі — це останнє, що бачить Буян, грім — останнє, що він чує. Небеса розверзлися. Вниз стіною ринула злива. Але вогонь, що вирує на галявині, ця злива загасити не зможе…