Підземний Пердіж
На похорон бабусі прийшло мало людей: у забутому Богом карпатському селі їх лишилося зо два десятки. Стару місцеві називали відьмою, боялися. Мабуть, неприязнь поширилася і на внучку: люди перешіптувалися, кидали косі погляди, тикали пальцем. Після похорону мовчки розійшлися, за поминки навіть не питали. Юлі було оте дуже неприємно. Вона крадькома витирала носа, терла почервонілі очі.
Залишити цю глушину виявилося складніше, ніж туди потрапити. Отець Василь пообіцяв наступного ранку підвезти дівчину в сусіднє село. Звідти раз в день їздив у місто автобус. Був й інший варіант: спускатися пів дня лісовими стежками до поїзда. Юля вирішила їхати вранці, тому неохоче верталася ночувати в старий дім, де ще кілька годин тому була труна з покійницею.
Бабина хата стояла на краю села, під самим лісом, збудована з масивних соснових брусів. Всередині — потемнілі від часу образи у різьблених рамах. Під стелею в’язки сухих трав: чебрець, звіробій, м'ята.
Востаннє Юля була тут ще дитиною. Цілими днями гралася на узліссі, збирала чорниці, суниці. А вечорами захоплено слухала місцеві повір’я, історії про неупокоєних мерців, що приходять ночами по живих. Зараз же дім дихав пусткою.
Від тих спогадів стало щемко на душі. А ще соромно за свою лякливість. Старенька любила внучку, і не нашкодила б їй ні при житті, ні після смерті.
Гори прийняли дівчину неприязно: вітер зміцнів, нагнав темні хмари. Високі сосни загрозливо скрипіли, чорнотою лякав дрімучий ліс. Вечірнє небо розітнула блискавиця, і важкі краплі дощу затарабанили по даху. Прокотився грім.
Злива ринула раптово, мов розірвалося небо. Дівчина перехрестилася, взялася зашторювати вікна. Приклала до шибки освячений образок, як її навчала покійна. Рука клацнула по вимикачу — лампочка не відреагувала.
В грудях наростала тривога. Доведеться перебути цю ніч без світла. Одній. Головне, щоб дороги не розмило, інакше вона тут застрягне надовго. Юля важко зітхнула, заходилася стелити постіль на лаві. На ліжку, де померла бабця, спати не наважилася.
***
— Гуп! Гуп! Гуп! — гучний грюкіт вирвав зі сну.
Юля схопилася, серце закалатало, як навіжене. Це вітер? Може просто старі двері гуляють під його поривами? Навшпиньки підійшла по скрипучій підлозі до вікна, обережно відсунула штору. Злива не вщухала, беззоряна ніч тиснула темрявою, тож розгледіти ґанок не вдавалося. З пам’яті виринули історії про нечисть:
«...Воно ходить ночами по хатах. Тричі по три рази гупає. Як постукає вперше — будіть всіх. Бо хто залишиться лежати, той засне навіки…»
— Гуп! Гуп! Гуп! — зі стелі посипалася пилюка.
Настінний годинник вибив опівніч.
« ...Як постукає вдруге — накривайте дзеркала в домі, завішуйте вікна, падайте перед іконою і моліться...»
Дівчина зблідла. Зловила себе на думці, що готова зараз повірити у що завгодно. Роззирнулася по хаті. Старе дзеркало стояло накрите рядном в кутку кімнати: так завжди роблять, коли в домі небіжчик.
Може то місцеві дітлахи стукають у двері й тікають? Але село вимирає. Тут немає дітей, нема молоді. Сьогодні на цвинтарі молодше 50 літ не було нікого.
Рука потягнулася за телефоном. Мережа відсутня. Прокляте село! Проклятий дім!
— Гуп! Гуп! Гуп!
«...Коли постукає втретє, скажіть гучно: “Я стіл не накривала, гостей не чекала, йди геть і не вертай!” Не скажете — воно в наступну ніч прийде.»
Долоні спітніли, сорочка прилипла до тіла. Юля перехрестилася, почала тихо молитися.
Боже, невже це відбувається насправді? Хто за дверима? Людина? Може тікати? Вискочити через вікно, бігти лісом до церкви чи людей? Та чи встигне? Чи втече? Дівчина затамувала подих, прислухалася. Тихо. Тільки дощ барабанив по вікнах та шумів вітер.
Секунди тягнулися, як перед вироком.
— ГУП!!!
Двері злетіли з петель, вдарилися об стіну, і стара хата здригнулася. Юля завмерла, крик застиг у горлі. У темний дверний отвір зайшли дві кремезні постаті, заповнили собою весь простір кімнати. Від них тхнуло перегаром.
Живі. Не мерці.
— Ґаздине, ґаздине, а ти стіл накрила? Гості прийшли! — глузливо зареготали.
Юля знову згадала сьогоднішній похорон. Вона була там наймолодшою. Єдиною дівчиною. Пригадала суворі погляди місцевих жителів. Зауважила неприязнь, та не розпізнала хіть.
— Не знаю чи ти відьма, але сука ще та!
Страх забив дихання. Розум летів у провалля. Інстинкти волали про втечу, але тіло не слухалося, наче вросло в підлогу, мов всохлий корінь.
Схоже, у лісі з’явиться безіменна могила.
Крики Юлі заглушив грім.
