Дев'ять хвостів

Страх солодкий на смак. Ви знали?

Спершу його приторні випари ніжно торкаються ніздрів, немов шовк, що огортає жіноче тіло. Тоді розпалюють жагу – спершу несміливо, мов жаринка в холодному попелі, а згодом спалахують вогнем.

І ви хочете більше. Ще більше.

Солодкість страху хвилює так, що серце починає битися швидше, а тіло пронизує знайоме збудження.

А потім… Гіркота. Та сама гіркота, що залишає сліди на язиці й у свідомості. Вона проникає в кожну клітину, викликаючи відразу і водночас нездоланне бажання повторити все знову. Як тремтіння перед смертельним ударом, як останній ковток перед падінням у темряву.

Кожен ваш м’яз досягає апогею напруження, ніби струна, що ось-ось порветься під вагою очікування, і передчуття солодкої перемоги огортає вас у міцні обійми. Невидимі пальці наближаються – м'які, липкі, наче павутина, вони обвивають ваше горло, лишаючи на шкірі вологі сліди. Щось підступне і слизьке повзе всередину вашої свідомості, шепоче, обіцяє, благає. І ви вже не знаєте, чи можна назвати такий стан речей тріумфом або ж пасткою. Але хіба це важливо, якщо солодкий смак його страху переповнює вас до останку?

І саме тоді ви стрибаєте вперед, мов тінь, що ожила у сутінках. Не даєте йому шансу. Ні секунди, щоб шкіра не встигла покритися дрібними мурашками чи очі сфокусувалися на новій загрозі. Ви знаєте – головне зробити все швидко, вирішально, майстерно.

Ваші гострі, мов кинджали, ікла з хрустом вгрузають у його шию. Гарячий струмінь крові б’ється у пащу, обпікаючи горло, але ви лише задоволено змикаєте щелепи. Мм… як смачно. Цей смак – не лише крові, а й страху, що просочується кожною жилкою, – наповнює вас, змушуючи серце битись у солодкому ритмі хижого екстазу.

Поки ви смакуєте здобич, ваші пазурі, гострі й невтомні, працюють далі. Прокладають шлях глибше, повз крихкі ребра, до головної смакоти. Один розріз, другий… і ось воно, серце. Воно ще пульсує та тріпоче, намагається чинити опір. Ви тримаєте його, мов коштовний трофей, і в останньому ударі цього тендітного м’яза чуєте страх та розпач. І це так… прекрасно.

Та саме тоді солодкий смак страху наповнює ваші ніздрі гірким запахом його поразки. Це не просто смерть, це відчай, що залишає на вашій шкірі невидимі сліди.

Цей момент завжди настає. Мить, коли тіло вже повністю здалося, але душа ще бореться, чіпляється за життя, мов листок за гілку перед бурею. І ви вдихаєте цей гіркий аромат, насолоджуючись кожною нотою, кожним відтінком його розбитої волі. А тоді відпускаєте ще одне втрачене життя назад, до богів. Нехай ласують тим, що зосталося.

* * *

Лисиця, обмазана краплями крові, смачно облизнулася, розтягуючи пащу в задоволеному вишкірі. Темна рідина стікала по її шерсті, блискаючи під місячним сяйвом, і зливалася з багнюкою під лапами.

Але насолода завжди колись закінчується. Її тіло здригнулося, наче від різкого холоду. Руда шерсть, спочатку повільно, а потім стрімко, почала спадати клаптями, залишаючи за собою голу, бліду шкіру. Лапи зламалися у неприродних позах, видовжилися, перетворюючись на руки і ноги. Дев’ять хвостів, розмахуючи у гидкому тріумфі, по черзі зникали, ніби ковзаючи в порожнечу.

І ось, у темряві вже стояла не лисиця, а дівчина. Боса, гола, вкрита рештками багна і крові. Її очі блищали хижим вогнем, а обличчя залишалося спокійним, майже красивим. Вона витерла криваві губи тильною стороною долоні й рушила вперед, не озираючись. Ніч ще була довга, а здобич… завжди знайдеться.