Це лише сон

Варто лише вимкнути світло — і вони з’являються.

Два червоні вогники вп’ялися в темряву — і в мене. Я знаю, що це його очі. Він дивиться та вичікує.

Не смію заплющити очей, хоча повіки важчають. Знаю, що як тільки засну — він підійде ближче.

Очі вже поруч. Бачу вузькі, мов голки, зіниці посеред кривавого блиску. Їх звуженість лякає — наче він бачить мене крізь морок. Йому не потрібне світло. Він живиться страхом.

Я ледь дихаю. Повітря в кімнаті тисне на груди. Аж раптом відчуваю, як ліжко прогинається. Наче щось важке повільно навалюється збоку. Моє серце стискається в кулак.

Щось слизьке, гаряче й огидно вологе торкається моєї щоки.

Я відчуваю, як воно лишає слід — мов равлик, що проповз по шкірі.

Мене перекручує від відрази, я хочу закричати, але рот не відкривається. М’язи не слухаються. Ні пальці. Ні шия. Ні повіки.

Я в пастці власного тіла.

Кричу всередині, але навіть думки звучать глухо, мов крізь брудну воду.

Паніка накочує хвилями, і з кожною — холод повзе під шкіру, в кістки, в мозок.

Я не можу дихати. Не можу боротися. А він ще тут. І не відводить погляду.

«Це лише сон», — кажу подумки, вдаючи, що вірю.

Але червоні очі — все ще тут. Вони дивляться згори вниз, пильно, жорстко.

Мені доводиться напружувати зір, щоб не втратити його з поля зору. Раптовий подих крижаного повітря — наче хтось розчахнув вікно. Він підняв руку.

Я відчуваю це ще до того, як лезо його пазура торкається моєї щоки.

Повільно, мов навмисне, він веде вниз, розрізаючи шкіру, тканину, тишу. Чую тріск — це моя сорочка рветься, мов папір. Тіло зводить судомою страху.

Я ніколи не почувалась такою голою, такою вразливою.

Знову намагаюсь закричати. Горло горить від напруги, але ані звуку. Моє тіло всередині клітки — і клітка це я.

Гострий пазур малює кола по моїй руці, обводить груди, водить по животу. Кожен дотик — ніби отруєна голка, що проникає під шкіру. Моє тіло здригається в середині, але назовні — мертве.

Він різко змінює напрямок, рухаючись угору по моєму тілі, обводячи контури ребер. Коли він дряпає плече, біль розквітає полум’ям.

Але я не можу вирватися.

І тоді починається справжній жах.

Його пазурі, немов знаряддя тортур, рухаються повільно, ніби знають, що я не можу втекти. Вони проникають усе глибше — під шкіру, крізь м’язи — залишаючи за собою пекучі сліди. Кожен дотик віддається болем, схожим на тисячі розпечених голок, що одночасно впиваються в тіло. Я відчуваю, як він знову нахиляється до мого обличчя, його тінь огортає мене. Він зупиняється біля грудної клітки. Його очі блищать у темряві, і я не можу відвести погляду.

Мої легені важко зводяться, немов хтось стискає зсередини. Я хочу кричати — марно. З горла лунає тільки приглушене хрипіння.

Він робить паузу, насолоджуючись моїм безсиллям. А потім — різко й немилосердно — занурює пазурі в мої груди. Біль миттєво накриває мене хвилею. Я не можу поворухнутись, не можу захистити себе. Його холодні пальці пробираються всередину, і я відчуваю, як вони стискають моє серце.

Його обличчя наближається. Я бачу ці викривлені риси, що світилися зловтіхою. У його очах — збудження, чиста насолода моїми муками. Він стискає серце сильніше. Світ починає танути, форми розмиваються, ніби я занурююсь у в’язку темряву.

Сліди крові, що капають на мої груди, змішуються з моїми слізьми. Свідомість тьмяніє, залишаючи тільки відчуття пекучого болю в грудях. Він продовжує стискати моє серце, поки не відчуваю останній удар.

Ранкове світло повільно просочувалося крізь важкі завіси, заливаючи кімнату тьмяним сірим відтінком. Мати стояла мов закам’яніла, спостерігаючи, як її донька повільно підносить руки до обличчя, торкається щоки, шиї, грудей — ніби намагається впевнитися, що тіло належить їй.

Рухи дівчини були повільні, в’язкі, мовби вона пливла крізь воду. Мати відчула, як по спині прокотився крижаний дотик страху, коли побачила очі доньки, що на мить блиснули червоним.

Дівчина повільно обернулася до матері.

— Більше не буде нічних жахів, — промовила вона з усмішкою. — Лише сни.