Пам'ять

Коли нарешті підписали мир, ніхто не святкував.

Президент сказав щось про перемогу, ворог — щось про компроміс, а народ... народ мовчав. Бо не залишилось голосу. І вуха вже нічого не сприймали, тільки дзвін. Як після вибуху.

Мир прийшов тихо. Без салютів. Без парадів. Прийшов, як кіт уночі, заснув на грудях і більше не дихав.

***

У перший день миру почали зникати люди.

Спершу — ті, що воювали. Випаровувались просто з кімнат, як пара з чайника. Залишалась лиш форма — акуратно складена, як на показ. Потім — волонтери. Їхні машини знаходили з повним багажником допомоги, та без водія. Потім — ті, хто волав: "аби лиш не війна".

Згодом почали зникати назви. З табличок на станціях — "Бахмут", "Маріуполь", "Ізюм" — стирався текст. Вивіски на вулицях ставали порожніми. Навіть у шкільних підручниках замість розділу "Велика війна" з’явився білий аркуш.

Діти питали:

— А що було раніше?

І ніхто не відповідав. Бо як пояснити, що було щось, що й досі триває, але називати його заборонено?

***

На третій день миру зникли цвинтарі.

Просто виросли поля. Чисті. Ні хрестів, ні табличок. Лише де-не-де з-під землі виглядали уламки прапорів, але й ті вигорілі, без барви.

Тоді з’явилися Вони.

Істоти без тіла, лише з порожніми очима. І ходили вони селами, містами, стояли біля будинків, дивились у вікна.

— Хто це? — питали діти.

— Миротворці, — відповідали батьки. — Прийшли стежити, щоб ніхто не згадував.

— Згадував що?

І тиша. Бо згадати — означало зникнути.

***

Інструкція з’явилася на всіх телеканалах:

Не згадувати війну. Не розповідати. Не носити шеврони. Не ставити свічки. Не питати. Мовчання — нова свобода.

І всі мовчали. Навіть церкви. Навіть дзвони перестали бити.

Мир був абсолютний.

***

У шостий день прийшов чоловік на ім’я Юра. Солдат. Колишній. Один із тих, що не зник одразу. Прийшов на площу. Взяв крейду. Написав на асфальті: "Я пам’ятаю".

І земля під ним розчахнулася.

Його всмоктало, як воду в пісок. Люди мовчали. Лише Вони схвально кивнули. І пішли далі.

З того часу навіть шепотіти боялись.

***

На сьомий день виріс монумент.

В центрі столиці. Без імені. Без обличчя. Лише рот — відкритий. Як крик, заморожений у камені. А нижче — напис:

Усім, хто нарешті замовк.

Люди клали квіти. Не тому, що хотіли, а тому що треба. А хто не клав — зникав.

***

Минуло тридцять три дні.

Діти вже не знали, що таке "вибух". У них не було слів "фронт", "артилерія", "окоп". Їх учили новому: "Тиша — мати. Мир — батько. Питання — ворог."

Але в одному підвалі, на околиці зниклого міста, досі звучала пісня. Тихенько. На касеті. Знаєш, така стара пісня, де співали щось про калину. Там сиділа баба Орися й шепотіла:

— Мене не зітрете, сучі діти. Бо я ще Сталіна пережила. І Брєжнєва. І москаля в підвалі. І свого Миколу, царство йому... А вас — то вже на раз-два.

Вона в’язала шкарпетки. Записувала на стару газету прізвища — тих, хто пропав. Її стіни були обклеєні іменами. А в центрі — хрест. Зі швабри. Бо іншого не було.

Одного дня Вони знайшли її.

Зайшли в підвал. І завмерли.

Бо не могли стерти.

Бо вона — пам’ять. Суха, як кістка, з запахом мазі й маку, але справжня.

Вони розвернулись і пішли. А баба сказала в слід:

— Отак і запишіть. Мир — то добре. А пам’ять — то страшніше. Бо вона не кричить. Вона чекає.

І чекала.

Без надії. Без сенсу. Без слів.

Більше ніхто не йшов.

Всі отримали, що хотіли. Та ніхто вже не пам’ятав, що саме.