Спочатку була темрява. Бо починати з темряви — це як казати «жили-були». Воно працює. Ну, майже.
Головний герой — назвемо його... Та ні, не назвемо. Навіщо йому ім’я, якщо він у кожному другому оповіданні — просто типовий чувак із внутрішніми проблемами, дитячою травмою й бажанням вижити?
Перші п’ять абзаців для нагнітання.
Отже, Він прокидається в будинку. Порожньому. Скрипучому. Само собою — ніч (дивитися пункт про темряву). Само собою — дощ. Вода тече по вікнах, блискавка раз на п’ять абзаців. Можна частіше, але головне не втратити баланс. Штори тріпочуть, хоч вікна зачинені. Символізм? Та ні — просто атмосферка.
На стіні — картина. На картині — родина. Усі без очей. Коли Він відвертається, а потім дивиться знову — одне око з’являється. І кліпає. Опа, моторошно. А ще — недорого в постановці.
Він іде коридором. Нога наступає на дитячу іграшку — страшний клоун або ж ведмедик, якого подарував Йому батько, якого Він в очі не бачив, коротше, щось забуте з дитинства із болючими тригерами. Вона заводиться сама. Починає співати пісеньку. Стару. Меланхолійну. Типу:
«У-у-у, смерть гуляє, вікна ламає...»
Автор плаче від гордості. Це ж має тримати читача в напрузі.
На кухні — дзеркало. Чому на кухні? Бо треба сцену з дзеркалом. У ньому — Він. Але з кров’ю на футболці. А потім — із ножем. А потім — із сокирою. А потім — з порожніми очима. А потім —Він, але не Він. І, звісно, блимає лампочка. Лампа має блимати. Це закон.
Телефон дзвонить. Він піднімає слухавку. Голос каже:
— Убий її.
— Кого?
— Ти сам знаєш.
Звичайно, Він не знає. Але робить вигляд, що знає. Так треба. Може, там буде флешбек. Хоча ні. Лінь писати флешбек. Буде просто відчуття провини без пояснень. Побільше нерозкритих загадок.
Штамп номер 7: екзистенційна криза персонажа, яка нікуди не веде.
Трохи дивних звуків нізвідки, тіней, що рухаються в темряві. Але ж звідкіля тіні без світла? Байдуже, читач не помітить. Ефект спрацює, ми ж не шукаємо логіки.
Тепер з’являється Вона. З білим обличчям, закривавленим халатом і мотивацією рівня «ти мене кинув». Її очі порожні, губи шепочуть дитячі віршики. А ще в неї ніж. Але ж ніж вже був. Він втікає. Не ніж. Читач втомлюється, але продовжує, бо вже ж цікаво, невже прямо все так нещадно заштамповано?
Погоня. Коридори подовжуються. Двері не відчиняються. Сходи ведуть униз — звісно ж, у підвал. Герой просто повинен спускатися все глибше і глибше. У підвалі — ще один Він. Голодний. Злий. Із написом на грудях:
“Справжній.”
Тепер треба філософії. Дві версії себе сперечаються:
— Ти — вигадка.
— А ти — жертва.
— А ти — просто набір кліше.
— А ти — погано прописаний.
Пауза. Обоє мовчать. Довго мовчать. Напружено. Звучить скрипка, а ще краще орган.
Хтось задихається в темряві. Це читач.
Герой убиває себе. Або ні. Це не так важливо. Все закінчується кадром, де персонажі сидять у кімнаті, а телевізор показує... правильно, читача. І фраза на екрані:
“Ти думав, це про нього? Це про тебе. Ти — шаблон.”
Меташтамп: злам четвертої стіни, щоб здавалося глибоко.
Кульмінація. Герой кричить. Читач нервово кліпає. Історія закінчується на раптовій, псевдоважливій ноті. Геть нічого не зрозуміло, але жахливо цікаво і страшенно глибоко.
Фінал. Відкритий, з елементами «додумай сам». Аплодисменти. Але це не точно. Автор робить віртуальний реверанс.
Читач зітхає. Готується закривати текст. Думає:
«Ну, принаймні не було моторошного дзеркала... А, трясця, було.»
А потім — ще три абзаци після фіналу. Бо іронія. І бо страшно зробити справжній висновок. Адже найстрашніше — не монстри. Найстрашніше — це бачити себе в кожному штампі. І не написати нічого нового, свіжого, оригінального.
І сміятись.
Бо більше нічого не залишається.
Стоп, який ще в дупу сміх, запитаєш, а як же елементи горору?
Серйозно? Тобі мало?