Хропун

Ти довго не міг знайти квартиру. А ця — дешева, центр, баба власниця мовчазна. Тільки одне просила: не заходити в зачинену кімнату. І не говорити з ним, якщо заговорить першим.

Ти не спитав, з ким. Вирішив, що то типова бабусина релігійна маячня, в які ти ніколи не вірив.

Але першу ніч проспав погано.

Бо він хропів.

Не гучно. Не ритмічно. А з хрускотом, з шипінням, ніби затягувався власним ребром. І найгірше — паузи. Коли він замовкав на хвилину — ти ловив себе на тому, що теж затамував подих. Чекав. Слухав.

На третю ніч ти пішов під двері й сказав:

— Агов. Усе добре?

Він відповів одразу:

— Тепер — так.

І засміявся. Так тихо, здалося, наче з підвалу.

Ти хотів з’їхати. Але вже зранку баба зникла. Її телефон — мовчав. Ключів — нема. А двері ззовні тепер без ручки.

Тобі лишилось тільки слухати.

Він став розмовляти щоночі. Спершу просто жартував. Потім згадував твої сни. Потім — сни твоїх близьких. Розповідав їх краще, ніж ти міг бачити їх сам.  Потім почав вгадувати, що ти сьогодні їв. А потім — що їстимеш завтра.

— Не їж того круасана з мармеладом, — казав. — Малина скисла. А от сирна булочка — саме те, що треба.

Булочка справді була смачна. Ти навіть подякував. І він відповів:

— На здоров’я, синку.

Ти вирішив його не слухати. Але щоночі звучало нове: голос з труби, з плінтуса, з чайника. Він умів шепотіти через тарілки, навіть крізь кінчики твоїх же пальців.

А потім він почав питати:

— А ти хропиш, коли спиш?

Ти не знав. Але почав записувати себе. І чув — що так. Але з кожним днем усе гучніше. Хрипліше. А одного разу — навіть голосом діда, якого ніколи не знав.

— Я тут давно, — казав хропун. — Ти — новенький. Але маєш талант. Добре звучиш.

Ти перестав спати. Але тіло — не слухалось. Засинав стоячи. Засинав із розплющеними очима. Засинав, не встигаючи позіхнути.

І тоді — двері трохи прочинились.

З темряви хтось дихав. І дихав — твоїм диханням.

Ти забарикадував кімнату. Але дихання чути скрізь. І тепер ти вже не впевнений, коли спиш, а коли — слухаєш.

Сьогодні вночі ти прокинувся на підлозі. Рот відкритий. Горло сухе. І хропіння — з-під тебе. Наче із живота.

І поки ти лежав, він сказав:

— Слухай, я трохи втомився. Давай сьогодні ти хропи. Я — посплю.

І ти згодився. Бо що ще залишається?

Тільки одне питання досі гризе тебе: а хто ж хропів до тебе?