Мамо!

Жінка різко розплющила очі від гучного шуму. У вхідні двері наполегливо грюкали. Серце загупало у грудях, і вона, наважившись, накинула на себе халат, навшпиньки вийшла в передпокій. Гуп-гуп-гуп. Різко обірвався. Вона притулила долоню до грудей, відчуваючи шалений ритм серця. Неквапливо підійшла, притулилась до дверей, глянула у вічко. Нікого. Але тривога не відпускала. Хто міг посеред ночі ходити? Чи то привиділось крізь сон? Потерши заспані очі, поглянула на годинник. Третя ночі.

Жінка повернулась до кімнати, клацнула вимикачем, але світло не з’явилось. Ще раз. Темрява залишалась незмінною. Повільно, на ватяних ногах, знайшла телефон. Від страху живіт скрутило у неприємний вузол. Поглянула на екран, зіщулившись від яскравого світла. Чи варто викликати поліцію?

Гуп-гуп-гуп. Жінка злякано звела очі у передпокій, стискаючи у руках смартфон. Стояла як вкопана, не помітила, як затамувала подих в очікуванні невідомого. Грюкіт не припинявся, здавалось, що металеві двері ось-ось не витримають і щось страшне опиниться у квартирі.

У кімнаті, де стояла, зіщулившись від страху жінка, увімкнувся телевізор. Грюкіт припинився. Вона звела перелякані очі на екран, водночас чекаючи грюкіт у двері, по спині пробігли мурашки.

Усередині все похололо як тільки вона побачила зображення. Екран показував до болю знайому кімнату, зі світлими шпалерами, акуратно застеленим дитячим ліжком, та іграшковим зайчиком на ковдрі.

― Мамо! ― пролунав дзвінкий дитячий голос з телевізора. У грудях сперло повітря від усвідомлення, що впізнає його. Серце впало в п’яти, поки з екрана лунав зляканий дитячий крик, пронизуючи нічну тишу.

― Мамо! Мамо! Мамо!

Впустила з рук телефон, повільно сіла на підлогу, не вірячи ні очам, ні вухам. Крізь сльози вона дивилась на незмінну картинку екрана. Цей голос вона не спутає ні з чим.

Мамо!

Крик обірвався. Екран згас. Кімната наповнилась темрявою.

Кілька хвилин вона сиділа непорушно у тиші, чула лише власне шалене серцебиття. Не наважувалась встати.

Тишу розірвав дзвінок телефону.

Невідомий номер.

Вона глитнула, мовчки дивилась на екран мобільного, який лежав на підлозі, чекала коли дзвінок припиниться. Але мобільний все дзвонив, вимагав відповіді.

Холодними тремтячими руками взяла його до рук, піднесла до вуха.

У динаміку роздався тихий, той самий знайомий, дитячий голос:

― Мамо, чому ти мене покинула? Чому більше не приходиш до мене, мамо? Мені самотньо.

Пролунав плач.

Трясучись від страху, жінка холодними пальцями гарячково натискала усе підряд, аби відключитись. Відкинула телефон, той з глухим звуком полетів під ліжко.

Вона заплющила очі, обхопила себе на плечі.

Тихо.

Вона відчула крижаний подих на своєму обличчі та холодний, ледь відчутний дотик маленької долоні, який змусив здригнутись. Вона нервово стисла краї халата, а звук серця відлунював у вухах. Боялась розплющити очі, а хтось, несміливо і дуже обережно витирає сльози з її щік.

Прибулий почав тихеньку мугикати пісеньку. Колискову, яку вона наспівувала своїй донечці.

Наважилась розплющити очі. Крик застряг у горлі, а волосся стало дибки від побаченого. У темряві, перед нею стояла її доня. Бліде, майже синюшне кругле личко, пусті темні очі, які одночасно дивились в нікуди й прямо на неї. На ній була маленька біла сукенька, вкрита брудом, а в правій руці дитина тримала іграшкового зайчика. Самого такого, її улюбленого, вони з чоловіком поклали в труну. Світле волосся, заплетена двома колосками й прикрашена бантиками, розплаталось. Дитина ледь посміхнулась, скрививши вуста, з якого цівкою потекла кров, і повільно обійняла жінку за талію.

Вона завмерла, відчула холодні долоні на своєму тілі й доторк маленької голівоньки на своїх грудях. Її руки самі потягнулись до дитини, обхопили і притисли дужче.

Це її доня.

― Мамо, ― ледь чутно промовила дівчинка. ― Я знаю, що ти не могла мене врятувати. Але мені самотньо, пішли зі мною. Мамо, ти підеш?

Вона стискала дочку у своїх руках і не могла повірити. У душі боровся страх і не розуміння водночас зі щемким почуттям провини та суму. Вона не могла відмовити. Язик би не повернувся.

Жінка легенько кивнула, підвелась, взяла маленьку крижану долоньку у свою.

Дівчинка звела голову до матері, вчепилась в руку. Посміхнулась, кров з рота крапала на брудну білу сукеньку, пусті темні очі не зводили погляду.

Вона посміхнулась у відповідь, і їхня з дочкою тінь зникла у темряві.

Зі сходом сонця серце жінки назавжди зупинилось.

Мати так і не прокинулась.