Смерть бабусі

Я часто жартувала, що моє життя нагадує жахастик. Але сама була впевнена, що це типова нудна драма. Моя мама померла півроку тому від раку. Батька я ніколи не знала. В мене лишалася тільки бабуся, яка донедавна тихо та мирно жила собі у селі. Я згадувала про неї, але якось побіжно. Навіть не замислювалась ніколи, що вона може захворіти чи померти...

В хаті пахне скислим молоком. Я стараюсь не дихати. Баба стогне на високому ліжку з металевими бильцями. Її вицвілі очі широко розплющені, а знекровлені вуста міцно стиснуті. Стогін зароджується в неї в горлі. Щоки баби тремтять, коли він намагається вирватися назовні.

Я чіпляюсь ногою об свою дорожню сумку і ледь не падаю. Не знаю, як я можу допомогти старій. В селі жодного лікаря. В мене мало грошей. Я не вмію доглядати хворих.

До сьогоднішнього дня бабу я бачила лише один раз — в дитинстві. Пам’ятаю її руки з довгими нігтями і те, як вона простягала мені окраєць хліба. Її уста були так само міцно стиснуті, як і зараз. Пам’ятаю маму, яка перелякано вибила з її руки той хліб. “Ніколи нічого не їж в її хаті”, — кричала вона на мене потім.

Від баби пахне блювотинням. Як довго люди можуть прожити після інсульту? Перші дні за нею гляділа сусідка. Потім знайшли мене. Старечі руки стискають і розтискають ковдру. Під час кожного стискання кісточки біліють від напруги. За вікном починає сутеніти.

Я сідаю на низенький ослінчик і озираюся довкола. Вся хата — одна невеличка кімната. Пічка, металеве ліжко та стіл. Жодних рушників. На поличках замість ікон та образів — засушена трава. В моєму шлунку починає урчати. Я не їла зранку. Відтоді, як сіла на автобус, аби приїхати сюди. Як виявилось, в селі жодного магазину. Я цього не знала.

Коли я була зовсім маленька, то часто розпитувала маму про бабусю. “Вона раніше любила трави, — казала мама. — Робила з них різні мазі. Допомагала людям. Але одного разу в пошуках потрібної рослини дійшла до старого кургану. І звідти принесла з собою не тільки травичку, але й непроханого гостя.”

Новий стогін вириває мене з думок. Баба лежить на ліжку — нерухома, як колода. Її напівпрозорі очі швидко обертаються. Губи так само міцно зчеплені. Але вона кричить. Кричить із закритим ротом. І від того її приглушеного крику мене дрижаки беруть.

Я підходжу і починаю гладити її по голові. Зі старечих очей стікають цівочки сліз. Вона дивиться прямо на мене і поволі заспокоюється. В темряві я все гірше бачу обриси її обличчя. Скоро настане ніч, а я так і не вирішила, де заночую. Хіба що просто на підлозі біля баби. В мене остаточно зводить живіт від голоду. І я мимоволі озираюсь на піч.

Знову згадується той день, коли мама вибила з моєї руки бабин хліб. Я перелякано позирала на стару, поки мама тягла мене за руку геть з хати. А та розчаровано дивилася мені вслід. А з її міцно стулених губ — я ладна в тому заприсягтися — звисала груба коричнева нитка.

Я відвертаюся від баби та підходжу до печі. Запах кислого молока стає сильнішим. Я підіймаю кришки з круглих глечиків, що стоять на полиці. В одному з них дійсно кисениця. Якщо баба прикута до ліжка вже чотири дні, то страшно подумати, в якому стані той напій. Але я вже настільки голодна, що ледве стримую себе. Я піднімаю глечик двома руками та роблю один великий ковток. Кисле молоко тепле і смакує тухлятиною. І швидко відставляю його. Гидливо витираю рота рукавом кофти.

Раптовий крик баби наче кухонним ножем розрізає застояне повітря. Її рот широко відкритий. Вона дивиться кудись в стелю, неначе щось бачить над собою. Я встигаю помітити, як повітря востаннє полишає її легені. Груди більше не рухаються. Погляд бабусі зупиняється і лишається завмерлим.

Я хочу вибігти з хати, проте мої ноги мене більше не слухаються. Натомість вони ведуть мене вперед, до старого мертвого тіла. Так, наче тепер ними управляю не я, а… Гість, що вдягнув мою шкіру. Наче в пʼяному танку, кружляю довкола померлої. Я хочу закричати. Але не можу. Мої уста не розтуляються. Я перелякано проводжу по ним зсередини язиком. І відчуваю грубу нитку.