Не клади слухавку

Дев’ята. Світла на кухні не вмикав. Обриси тіней, відбитих від вуличних ліхтарів, намертво застигли на стінах. Чиркнув запальничкою. Гіркуватий дим залоскотав горлянку. За вікном чулися старечі крики гравців у нарди й гавкіт собак. Через стіну доносився голос сусідки. Десь зверху — пронизливий дитячий плач.

Дзвінок. Стаціонарний? Хто б додумався на нього телефонувати? У слухавці — тиша. Потім — шепіт. Аби розчути, дотягнувся до швабри й постукав нею по батареї.

— Та заткніться там! — гримнув, щоб сусідка змовкла.

— Сам? Я поруч. Ти тільки не кидай слухавку, — лагідний голос ледь чутно серед гамору. Довелося долонею затискати вільне вухо.

— Алло? Хто телефонує?

— Тільки не кидай слухавку.

У шепоті вчувалося щось знайоме. Тихий, розмірений дівочий тембр. Рідний, але водночас затхлий, як запах зі старої шафи. По спині пробіг холод. Інстинктивно відтягнув рукава.

— Не ховай їх.

— Кого?

— Шрами. Не варто. Суїцид не був виходом.

— Якщо це чийсь жарт, то… — втупився в поперечні смуги рубців на шкірі, які пробивалися крізь манжети.

— Ти знаєш хто я. Завжди знав. Просто забув. Як усі.

— К-катя? Цього не може бути.

— Тільки не кидай слухавку.

— Але ж ти померла! — похитав головою.

Серце забилося частіше. Хвиля нудоти підступила до горла. З кожним словом голос ставав все ближчим. Звучав нізвідки, а ніби звідусіль. Чіткіше. Ближче. І ось він вже не в слухавці — просто у черепі. Блювотні маси неконтрольовано вирвалися назовні, обляпали одяг, підлогу та телефон. Попустило.

— Як я тебе чекала,

Тихо вночі страждала, — співала вона.

Стискав слухавку вологими пальцями. Розумів: якщо відпустити, то більше кохану не почує. Навіть таку. Навіть ніяку. І чим довше тривав цей контакт, тим сильніше стиралася межа між ілюзією та реальністю, минулим і теперішнім, живим і мертвим.

Скрегіт на тому кінці дроту. Невинний дотик до вушної раковини. Щось холодне та іржаве. Кінчик металу шукав точку входу. Огидний хрускіт. Як постріл у скроню. Щось прорвалося крізь м’які тканини перетинок. Нестримний спалах болю.

Світ захитався. Тонкі струмки побігли обабіч шиї. Торкнувся. Густе, мов патока. Кров. Навколишні звуки зникли, але голос залишився. Чистіший, нічим не розбавлений. Концентрат серед стерильної тиші.

— Тепер я ближче, — вона зловісно засміялась.

Гепнув слухавкою об стіну. Бив знову й знову, поки вона не тріснула. Розлетілася на шматки. Звідти по руках потекла жовтувата рідина з характерним трупним запахом. Але голос не зникав.

Тіпало. Впав навколішки. Руками обмацував вологу підлогу. Шукав телефонний кабель. Треба вирвати. Розірвати цю пуповину. Погляд впав на кабель — той звивався по-зміїному. Сичав. Рвонувся вперед. Впився в руку. Дроти пробили шкіру. Втиснулися у вени. Рвали їх. Лізли вгору. До серця.

— Ти вже не хочеш? Не хочеш бути разом? — голос дівчини лунав з його рота.

Схопився за трубку й, розриваючи шкіру, вирвав її разом з кабелем.

Вискочив із квартири. Все закрутилося. Сходи. Майданчик. Сходи. Майданчик. Вгору. На дах. В психіатричну лікарню він більше не повернеться.

Ліхтарі ще горіли, але світло їхнє тьмяніло. Старі під під’їздом мовчки дивились вгору. Собаки застигли, збилися в купу. Він зробив крок уперед.

Десята. Дзвінок.