Бажання

– Вітаємо в салоні «Красуня», – адміністратор Матильда посміхнулася, приймаючи із рук клієнтки шубу. – Валентино Сергіївно, готові до перевтілення?

– Так, порекомендували вас як найкращих у розв'язанні складних проблем, – злегка вологе волосся липне до щоки, неприємно лоскочучи відкриту шию кінчиками. З чобіт стікає талий сніг, наметений завірюхою. Липкі пальці холоду проникають в душу. – Далеко відкрили салон: в таку погоду складно дістатись.

– Це місце сподобалось власнику, – знизала плечима. – Тут тихо і малолюдно, що важливо для специфіки салону, – тягучий, ніби стогін, скрип донісся з-під столу, за яким чітко слідував цокіт підборів. — Проходьте до кабінету. Майстер чекає.

Кімната зустріла оманливою охайністю – вилизана до блиску підлога, розставлені кімнатні рослини з восково-блискучим листям та фотографії природи, які здавалися знущанням на похмурому тлі за вікном. Цей затишок різко контрастував із зовнішнім моторошним пейзажем: потріскана плитка кольору плісняви; газон, що нагадував покинуте кладовище; розтрощений паркан та довгі розриті траншеї, які обіцяють необачним каліцтва.

– Нам сюди, – минувши три кабінети, адміністратор підводить клієнтку до дверей, шість раз стукаючи по одвірку. Скрип, немов довгі кігті тягнуться по кам’яній кладці, над головою. – Ми зробимо все, щоб допомогти.

Двері відчиняються – аромат трав із цитрусовим відтінком блискавично наповнює легені, витісняючи кисень.

– Кха-кха-кха.

– Заходь, – неприродній голос тріскотів, спотворюючи людську мову до невпізнання. – Не варто стояти на порозі – поганий знак.

Напівморок. Лампадки частково відкривають простір. Затхлість із відтінком прілого листя. Зачовгана від сотень пар взуття підлога. Скрип пружин годинника. Тіні рослин коливаються на плямистих, нерівних стінах, немов вітаючись.

– Сідай навпроти, дитя, – фігура в кріслі не рухається. – Розповідай.

Три секунди. Десять. Диван прогинається під вагою. Тремор. Серце б’ється помираючою пташкою. Немов морська пастка, губи стискаються.

– Слухаю.

Голос майстра нашаровувався на хаотичні думки. Глибокий вдих – короткий видих. Пальці переплітаються – долоні пітніють.

«Варто було приходити?» – страх сковує. Мертвець-бліда, паралізована власними ж інстинктами.

– Хочу жити. Дуже хочу жити, а не виживати через боротьбу з хворобою…

«Якщо це – останній шанс, то зобов’язана скористатися. За будь-яку плату… Навіть найбільшу».

– Розумію. Ніхто не хоче помирати, – плавність тембру зачаровувала та лякала водночас. – Що запропонуєш за порятунок? В цьому світі не має нічого безплатного, навіть повітря яким ти дихаєш – плата іншого за життя.

— Я… – різкий біль – прокушений язик омиває кров’ю поверхню піднебіння. Пауза. – Гроші? Квартира? Машина? Невеличкий заміський будинок біля озера?

– Цікаві пропозиції, але мене не цікавлять матеріальні блага так сильно, як вас, – скрип крісла – ритмічний стукіт пальців. Тук-тук-тук.

– Тоді… Що хочете?

Притишений сміх. Жінка заплющує очі, несвідомо роздираючи нігтями шкіру.

«Майстер може врятувати, – картинки болючого минулого перемішуються із щасливим уявним майбутнім. – Так говорили люди! Повинна віддати все аби знову стати здоровою! Все!»

– Ціну озвучу після закінчення процедури, – в голосі звучало глузування, а відчуття неминучості стискало скроні. – Згодна?

«Нічого не розумію, – павутина відчаю пеленає все тугіше. – Але розуміння зараз і не потрібне… Просто хочу бути здоровою».

– Так. Згодна на будь-яку ціну.

– Добре, це дуже-дуже добре. Заплющ очі. Починаємо – тінь майстра виростає… неправильна, занадто покручена і… нелюдська?

«Не важливо».

Тік-так. Звук дрібних кроків. Тік-так. Аромат цитрусу поверх прілого чорнозему. Тік-так. Крижані пальці за міліметр від шкіри.

– Я подарую нове життя в новому тілі, дитя.

Тік-так. Удар. Крик помирає в швидкому розрізі горла – у розширених зіницях застиг смарагдовий відросток зі смертоносними голками-колючками.

– Ти станеш чудовою підживою для діток! – скажений регіт. – Ось плата за життя без боротьби! Стань одним цілим із землею!

Кап-кап-кап. Кров збігає по відростку вниз. Солодка. П’янка до божевілля. Цілюща.

– Дітки, обід! – сигнал. – Ваш батько чекає!

Повітря завібрувало. Салон – удосконалена модель Венериної мухоловки – наповнюється шурхотом. Десятки? Ні, сотні хижих рослин, замаскованих під кімнатні квіти, вириваються з горщиків. Товсті корені утримують у вертикальному положенні монстрів, листки яких збуджено тягнуться до м’яса. У розквітлих бутонах накопичується отрута для кращого травлення.

– Їжте, не варто соромитися! – надрізи – руки, відділені від тіла, падають вниз; з розпатраного черева вивалюються гарячі нутрощі.

Майстер – коротко рослий лимон у чорно-синьому костюмі – запускає гілки в очні яблука, збагачуючи кору людськими речовинами.

– Насолода! – коріння поглинає кров. – Матильдо, годі прикидатися «царями природи»! Знімай костюм! Приєднуйся до трапези!

Криваві орхідеї намагаються пробратися до теплого, соковитого серця. Замурзані фекаліями фіалки продовжують проїдати шлях до матки, а фікуси – боротися за грубо обрізані, але солодкі соски.

– Я подарував тобі, людино, вічне життя! Угода виконана – плата взята!