Не чіпай мене до шостої

Нарешті дружина не дихає.

Нарешті її тіло стало холодним.

Нарешті можна заснути.   

Я закриваю очі і за кілька хвилин чую крик з дитячої. 

Ні, здалося. 

Знову. 

Треба вставати. 

Вилізаю з-під ковдри і стаю на… 

– Сука! – скрип паркету голками прошиває мозок. Відчуття інсультної важкості похмілля на якийсь незліченний день запою. Замогильний гострий біль, що тягне за сиве розпатлане жирне волосся нудоту. 

Ледь втримавши порив блювотиння я завмираю і вирішую що нестерпніше – скрип паркету з його наслідками або цей крик з дитячої.  

Крик. 

Прочиняю двері спальні і роблю крок в коридор – в бік дитячої.

Тепер скрип паркету склом битої пляшки прорізає мозок, очі, язик, серце, черево.

Ще крок. 

Звук гостробетонним тиском трощить череп, грудну клітину, кістки. 

Я чую хрускіт. 

Гострі фрагменти кісток рвуть м'язи і прорізають шкіру. 

Господи, дай мені сил. 

Ще кілька кроків і я прочиняю двері. 

У дитячій все, як пів години тому: дерев'яні двері, які вчора ввечері привіз кур'єр, стоять приставленими до стіни під невеликим кутом. 

Доня на цих дверях, як я її і лишив вчора. 

Голова Оленки на 12, ноги на 6. Рука висить секундною стрілкою вздовж тіла.

На електронному годиннику біля тіла доні лише третя.  

– Що тобі треба?! Чого ти ореш?! 

Молоток як і вчора лежить біля дверей – де я його лишив. Цвяхи теж. Довгі – такі, як треба. 

Добре, що в дитячій на підлозі килим. 

Я підходжу до Оленки, беру молоток. Рука вже не така слухняна, проте я усе-таки прибиваю ліву руку доні до дверей перпендикулярно тілу.

– Ще тільки третя, доня. Третя!!! Не чіпай мене до шостою! – вбиваю ще один цвях у ноги. 

Кладу молоток біля дверей. 

Стою на коліна. 

–  В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. – тричі хрещусь і цілую холодні ноги Оленки. 

Стає тихо.

Тихо настільки, що мовчить навіть паркет. 

Я повертаюсь до спальні і лягаю поряд з холодною дружиною. 

Тиша. 

Закриваю очі.  

– Тату!