Через чотири роки

Лучина дотлівала тьмяно освітлюючи закапелок, на підлозі якого порались чоловік та жінка.

– А ти вже тут був? – хлопчик зазирнув у блискучі очі свого супутника і грайливо подриґав ногами, що звисали з печі.

– У Яблучному?

– Ні, взагалі тут!

– У цій хаті?

– Ні я сказав, тут!!! – хлопчик розвів руки, намагаючись охопити максимальну кількість простору у невеличкій сільській хаті.

– А, он ти про що. Хм, від самого сотворіння.

– Цікаво?

– О, ти навіть не уявляєш наскільки.

– А це хто? – запитав хлопчик, вказуючи на чоловіка і жінку, які кректали над коритом.

– Це твої батьки – Аня і Рома.

– Батьки?

– Майбутні.

– А що вони роблять?

– Їдять.

– Що?

– Твого брата. Бачиш, як жадібно? Жеруть.

– Я теж хочу.

– Ще рано.

– А я сказав хочу!

– Рано! Я сказав – рано! Зрозумів мене?! Все буде. Потрібно трохи зачекати.

– Скільки?

– Чотири роки.

– Що це значить – чотири роки?

– Це значить скоро.

– Мені подобається те, що вони роблять. Що це у нього в руках?

– Це ніж. Бачиш, як він легко ріже тіло твого братика?

– Так. У мене тепліє в животі.

– Це добре, – Супутник поклав те, що могло називатися рукою на член хлопчика. – Тобі подобається, коли я торкаюсь тут?

– Подобається.

– Тобі подобається дивитись як ріже ніж і відчувати мої торкання тут? – Супутник трохи стиснув член хлопчика.

– Так.

– А ось так?

– Аййй!

Щось гаряче прослизнула під сідниці і ледь увійшло в хлопчика.

– Нічого-нічого, це спочатку боляче. Скоро стане приємно.

– Приємно?

– Дуже приємно.

– Я хочу, я хочу щоб стало приємно.

– Вже скоро. А поки дивись, як вони жеруть. Дивись, як ріже ніж. Дивись. І ще. І ще.

– Так.

– Тобі подобається? Подобається?

– Аааааа! – вигукнув хлопчик і впився руками у те, що могло називатись шиєю Супутника.

– Що ти відчуваєш? – запитав Супутник.

– Вивільнення, з мене ніби вийшло щось важке і стало приємно. Я хочу ще. Я хочу сам це спробувати. Я хочу відчути, як ріже ніж, я знову хочу відчути це вивільнення.

– Вже скоро. Ми прийдемо разом. Ти і я. Разом. І буде приємно. Ще приємніше. І ти зможеш все робити сам, а я завжди буду поруч, я завжди буду тебе підтримувати. Ти хочеш?

– Дуже. А коли, через чотири роки?

– Так, через чотири роки, Андрійку. Через чотири роки.

* * * *

– Шістнадцятого жовтня тисячу дев'ятсот тридцять шостого року. Як кажеш назвали? – запитала жінка із занесеною над журналом рукою і призирливо подивилась на відвідувачку.

– Андрій, – відповіла зморена після пологів жінка з немовлям на руках.

– Прізвище чоловіка?

– Чоловіка. Чиє ще?!

– Не знаю, не знаю. Різне люди кажуть. Але це мене не обходить. Чоловіка так чоловіка. Пишу: 16 жовтня 1936 року, Яблучне, Харківська область, Українська РСР.

Андрій Романович Чикатило.