Безрука Злюка
Двоє друзів лежали серед високої трави на пагорбі. Диск сонця повз безхмарною блакиттю. Цвірінькали коники.
— Братух… — вчергове заскиглив Микола.
— Надивишся ще на дівок за літо, — Ігнат зосереджено вдивлявся у бінокль. Не постаті коло річки зараз цікавили хлопця. — От що можна в погребі півтори години робити?
— Пентаграми малювать! Священники ж — не люди.
— Люди, але дід Остап торік бурмотів щось про церкву. До того як зник.
— Дідо вдудлив самогону та втопився, — заперечив друг.
— А тіло де? Ціпок з кашкетом і я в річку міг би викинути, — підозріло мовив Ігнат.
— Знов твої харори?
— Горори.
— Пофіг.
— Давай завт…
— Не полізу! — Микола надто добре знав цей тон. — Ти оце приїхав-поїхав, а мене знову рік дражнитимуть.
— Коль…
— Шо Коль?! То баба Люба згодовує щурів свиням, а ми кістяки в лайні шукаємо…
— Тут інше!
— … то мєнт Володя — вовкулака — жере Одарку й ми вночі залітаємо на сінник з вилами! Я тиждень сісти на сраку не міг після батіного ремня! Вже мовчу пр...
— То засцяв?
— Засцяв, — легко погодився друг. — Мати три шкури спустить за того батюшку Ігора. Воно мені треба?
— Ясно…
З хвилину мовчали обидва.
— В бінокля хоч позириш?
— Та куди ж подінусь… — зітхнув Микола.
***
Гілля десятка квітучих яблунь вздовж алеї колихав вітер. Білосніжні пелюстки промережували блаватне тло неба. «Грьобаний Рай» — подумав Ігнат.
Рівномірне гудіння бджіл розітнув удар церковного дзвона. Ще один.
«Пора!».
Хлопець поправив рюкзака, крадькома озирнувся й перестрибнув невисокий тин. Витоптана доріжка скінчилась коло свіжопофарбованих червоних дверей.
Замка не було…
«Забув зачинити?».
Сходи донизу скінчились прямокутною чорнотою. Скільки допомагав носити картоплю бабиним односельчанам, а таку глибину бачив вперше.
«Якраз трупи ховати».
Помахав рукою в сторону пагорба, клацнув ліхтариком й ступив донизу.
Павуки тулились в побілених кутках на дбайливо виплетених сітях: смакували здобич. Запах фарби поступився запаху сирої землі, коли Ігнат зайшов до невеличкої кімнати. Розчаровано обвів променем полиці з консервацією. Порожні мішки, пластикові ящики, відра для картоплі…
І величезні іржаві ночви, обперті на стіну.
«Підозріло».
Обережно відсунув. Шкіра вкрилась сиротами попри холод.
З вузького проходу війнуло сумішшю солодкуватого запаху гнилі та парафіну. Прислухався — жодного звуку.
«Гаразд».
Дістав з рюкзака гайкового ключа. Важкий метал в долоні трохи заспокоював, тож хлопець рушив вперед.
Вугільна темрява широкого коридору тягнулась назад, в сторону алеї. Пожирала світло.
«Ніхріна собі!».
Серце закалатало частіше.
Стелю та вузькі ніші по обидва боки обвивало товсте коріння. На мотузках виблискували металеві кружальця з невідомими символами, біліли поплавлені свічки на підлозі.
«Довбаний сектант…»
Юнацька допитливість притлумлювала страх. Йшов далі попри величезне бажання опинитись назовні. Власне дихання здавалось оглушливим.
Обсвітив ліхтариком дві ближні ніші.
«Бах!» — двері нагорі зачинились.
Від несподіванки Ігнат аж підстрибнув. Ліхтарик покотився землею вперед.
— Клятий протяг, — тихо лайнувся хлопець, потягнувся додолу.
Трикутник світла вихопив з темряви ніші чиюсь бліду ногу з рожевим педикюром…
Загіпнотизовано провів променем угору. Забув як дихати.
Оголене тіло молодої жінки прошивала розгалужена коренева система зі стелі. Десятки рухомих корінців крізь стегна, живіт, кінцівки. На місці очей кублились опариші, а на щоках іржавіли висохлі доріжки крові.
— Ті… кай…
Ігнат озирнувся на голос.
Зморшкувате тіло міцно тримали кореневі тенета навпроти.
— Діду Остапе? — пропищав налякано.
В беззубому роті старого щось завовтузилось.
«Неможливо…».
Грудка землі впала на щоку згори.
Враз хлопець отямився, рвонув назад.
— Допоможіть! — вгатив ключем по стрімко заростаючому проходу. Корені засмоктали інструмент. Щось обвило ногу, смикнуло, поволочило землею вглиб. Ігнат впустив ліхтарика.
— Колю! — заволав щодуху серед темряви. — Допоможи!
Намагався чіплятись, обтесав лікті, зірвав до м’яса нігті. Ридав, судомно смикав кінцівками, але вирватись не міг. Верещав, коли сотні розпечених голок різної товщини розгалужувались під шкірою: проштрикували м’язи, шкрябали кістки, розтинали судини.
«Хто-небудь…».
Кореневі мацаки дістались до очей.
***
— Пробачте, отче, мусив перевірити ще раз… — слідчий втомлено потер скроні. — Микола ж божиться, що Ігнат тієї неділі…
— Розумію, — священник поставив відро стиглих яблук коло дверей погреба. — Теж вигадував жахастики в їх віці.
— Довигадувались… Розумію, що вже два місяці минуло… Та раптом хтось з парафіян бачив хлопця того дня й пригадає куди пішов. Повідомите, гаразд?
— Неодмінно. Яблучко будете?
— Не відмовлюсь, — чоловік вдячно прийняв плід, впився зубами у м’якоть.
Вечірнє сонце забарвлювало червоним сік, що стікав неголеним підборіддям.
— З роду таких смачних не куштував!
— Ці яблуні ще мій дід садив, — священник лагідно усміхнувся.
