Заблукалий Сосок
Друзі, я не знаю, як це описати, але мушу розповісти, що зі мною сталося кілька днів тому. Мої руки досі тремтять, коли пишу це. Я, отець Михайло, вже більше як десять років служу Богові, і за своє життя бачив багато, але те, що сталося цієї середи, перевершило всі мої уявлення про добро і зло.
Мене викликав Іван Кондратюк, чоловік із села Мжички Івано-Франківської області. Під час розмови телефоном я зрозумів, що він добряче зневірився. Казав, що його десятирічна донька Оленка, ночами розмовляє з кимось. Не сама з собою, а з чимось. Наче голоси, які він чув, були не людськими — низькими, гортанними, з іншого світу.
Я згодився приїхати. Вже не раз проводив обряди екзорцизму і все закінчувалося добре. Взяв свій вірний хрест, молитовник і поїхав на допомогу.
Приїхав під вечір. Сонце вже почало заходити за обрій. Хатинка одноповерхова, подвір'я невеличке. Ззовні все виглядало наче нормально, але як тільки зайшов до них в дім, відчув, наче вступив у склеп або підвал. Повітря було вологим, пахло гниллю, хоча все виглядало чистим. Лампи не світили. Іван казав, що весь час перегорає трансформатор. Світло в будинку було лише від багатьох свічок. Вже тоді я помітив, що полум’я на їх гніті весь час тремтіло, хоча вітру не було.
Іван провів мене до дверей Оленчиної кімнати. Сам не зайшов. Сказав, що боїться. Іван виглядав втомленим, очі мав червоні, наче не спав кілька ночей. В руках весь час тримав хрестик і стискав так, що аж пальці біліли.
— Вона там, — зашепотів мені він. — Не сама, отче. Я чув їх.
Я кивнув, хоча не зрозумів тоді про що він, та зайшов в кімнату.
Сказати, що я злякався це нічого не сказати. Посеред кімнати на ліжку сиділа Оленка.
Її темне довге волосся спадало на обличчя закриваючи його. В кімнаті було холодно. Ні! ХОЛОДНО! Таке враження, що там інша пора року, хоча ви ж знаєте, що цього року весна тепла. На стінах були якісь символи — темні, липкі, наче намальовані смолою. Мій шлунок скрутило, але я підняв хрест і почав молитву.
— In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti...
Мій голос гудів, але з кожним словом щось у кімнаті мінялося. Повітря стало густим, наче я дихав димом і мені страшно дерло горло. Світла ставало все менше і мені здавалося наче темрява почала рухатися навколо нас. Оленка повільно підняла голову, і я ледь не впустив хрест. Її очі... Боже, вони були чорними, як бездонна прірва. Без білих склер! Вона всміхнулася, і ця посмішка була неправильною — занадто широкою, з гострими зубами, яких не могло бути в дитини.
— Ти думаєш, твої слова мають силу? — сказала вона наче десятки голосів одночасно. — Ти думаєш щось тут можеш?
Я тремтів, але продовжував молитися. Оленка піднялася з ліжка — не ступаючи, а зависнувши в повітрі. Символи на стінах загорілися червоним, і я почув шепіт — сотні голосів повторювали її ім’я. Всі мої інстинкти кричали мені “Тікай”, але я змусив себе стояти.
— Дурень, — прогриміла вона, — Я не одержима. Я їхня цариця.
Я думав, що помру на місці. Моє тіло обдало сиротами з голови до ніг. Тіні на стінах та в кутках почали набувати форми — високі, худі істоти з очима, що палали вогнем. Вони схилялися перед нею. Мій хрест здавався марним, молитви — порожніми словами. Її посмішка стала ширшою.
— Ха-ха-ха — засміялася вона і цей звук наче заглушив мене. Я відчув, як кров тече з моїх вух.
Я спробував втекти, але ноги не слухалися. Мене щось стискало з усіх боків. Повітря бракувало, наче я був рибою на суші. Я впав на підлогу, жадібно плямкаючи ротом, щоб вдихнути хоч трохи повітря. Я почув голос Івана десь далеко. Він благав дочку відпустити мене. В її очах не було нічого людського — лише суцільне зло.
— Це ти привів його до мене, — сказала вона з насмішкою. — Але нехай. Тікай невдахо.
Мене щось відпустило. Я кинувся з кімнати так швидко, як тільки міг. Не знаю, як я дістався додому, але тієї ночі не спав. Сміх цієї дияволиці переслідував мене. Навіть зараз я інколи чую його. Я більше не буду священником. Не можу дивитися на хрест, не відчуваючи зневіру. Це останні мої записки, як священника. Зло посеред нас!
