Обурена Телиця
Я бачила його вчора. І ще днем раніше. І у вівторок також. Він завжди був одягнений у той самий одяг: чорна дута куртка з капюшоном, чорні джинси та кросівки, такого ж кольору. Якби не вуличне освітлення, то у вечірньому мороку я б його не помітила. Втім, у жовтавому світлі ліхтарів його силует раз у раз маячів десь позаду мене. Кроки його тихі, майже беззвучні, як у хижака, що полює на свою здобич.
Я повернула в сторону автобусної зупинки. Як завше у цій порі, там повно людей. Після важкого та довгого робочого дня кожен з них хоче дістатися якнайраніше домів. На мить мені здалося, що він випустив мене з поля свого проникливого зору, згубив серед чорноти натовпу. Та, раптом, понад головами знову промайнув його капюшон, напнутий аж на лице. Він шукав мене і таки знайшов. Знову. Я мало не фізично відчула його собакуватий погляд на собі. І та його хитра усмішка, її я також відчула.
Під’їхав автобус. Частина людей, видихнувши з полегкістю, протиснулися всередину. Двері різко зачинилися. Я побачила лямку чийогось наплічника, що звисав назовні, затиснений гумовими ущільнювачами. Автобус рвонув з місця, набираючи швидкість, щоби встигнути проскочити на зелене. О цій порі водіям доводиться працювати без затримок. Їхній робочий день закінчиться ще не скоро. Я залишилася стояти на зупинці. Він так само.
Він ніколи не наближався ближче, аніж на три метри, тримаючи дистанцію. Ходив за мною назирці, їздив разом в автобусах. Проте я ніколи не бачила його обличчя, не знала, хто він, але розуміла, що йому потрібно.
У моїй кишені завібрував телефон.
— Так, тату, — я навмисне говорила голосно, сподіваючись, що уривки розмови долинуть до його цікавих вух. — Я вже вийшла з роботи, якраз на зупинці стою. Добре. Буду вдома, тобі передзвоню.
Я почула як на тому кінці батько повісив слухавку. Втім, продовжила так само голосно:
— Зустрінеш мене? Так, на зупинці. Чудово!
Я сподівалася, що він мене почув.
Приїхав мій автобус. Я зайшла через передні двері й притисла свій телефон до валідатора. Пролунав пронизливий писк і на екрані з’явилася зелена галочка. Вхід дозволено. Він зайшов через середні двері, не розплатившись.
Дорога додому займала майже годину. На кожній зупинці в автобус натовкалося все більше людей. Вони штовхали мене, але я залишилася стояти біля входу, міцно схопившись за поручень. Він же просунувся далі по салону, та силует його все ще височів над усіма.
Кінцева. Ще кілька зупинок тому недалеко від мене звільнилося місце, але я не наважилася сісти. Мені хотілося бути ближче до водія та камери спостереження. Чоловік боїться лише чоловіка й документації власних злочинів.
Батька на зупинці, звісно ж, не було. Вони з матір’ю живуть в іншому місті, а я живу сама. І, звісно ж, він про це також знав.
Не гаючи часу, я вийшла з автобуса та попрямувала в бік дому. Майже щодня мені доводилося змінювати свій маршрут, вихляючи поміж будинками, плутаючи свій слід. Проте він завжди знаходив мене.
З під’їзду вийшла моя сусідка з сорок шостої, залишаючи двері злегка прочиненими. Як необачно. Попри пізню годину та циганський холод, вона прямувала на пробіжку. Ми привіталися і я заскочила у щілину дверей й міцно стулила їх за собою. Тоді поторсала за ручку, перевіряючи чи зачинилися вони. Все було в порядку.
У квартирі я спершу ходила навпомацки. Правило “п'ятнадцяти хвилин” — не показуй йому, де саме ти живеш. Цього разу я вичекала двадцять і лише тоді ввімкнула світло у спальні. Весь час я думала про нього. Чи стоїть він зараз там, внизу, під моїм під’їздом, зазираючи у вікна й вираховуючи в котрому з них загорілося світло у потрібний момент? Мабуть, так, дійшла я висновку.
Раптом у замковій щілині моїх вхідних дверей почувся шерхіт — там хтось копирсався. Застигнувши нерухомо, я відчувала лише, як голосно б’ється моє серце десь аж у горлі. А чи замкнено ланцюжок на дверях? Запізніла думка. Так, точно, я все замкнула. Я звикла перевіряти двічі. Однак моє полегшення тривало лише мить. Тоді щось лунко клацнуло, і ланцюжок дзенькнув, вдарившись об одвірок. Вхід дозволено.
