Екскурсовод окинув оком групу — чоловік двадцять. Мало. Від безкоштовного туру він очікував більшого. Видно, розкусили. Треба було брати хоча б по двісті гривень, тоді б люди не здогадалися, що це ошуканство. Нічого, спробує наступного разу.
Повів групу через площу Ринок. Хлопчина за його спиною блазнював на камеру:
—Як бачите, заради ваших лайків я багато на що готовий: ось, шановні, подивіться на цю брошурку. Читаємо: «Тільки сьогодні!!! Екскурсія «Мощі Святого Віхи» безкоштовно! Пропонуємо відвідати нетлінне тіло Святого Віхи. Кожному учаснику мощі у подарунок!» — юнак приснув від сміху. —Передчуваю якусь люту діч, тож беріть чай, каву, вмикайте крінжометри.
Екскурсовод цикнув язиком і усміхнувся — все правильно передчуває.
—Я перепрошую, — з ним порівнялася жіночка в білій мереживній хустинці. — Тут в рекламці пише, що всім дадуть мощі. Це правда? Чи, як то кажуть, «замануха»?
—Чиста правда, — відповів.
—А можна.. —вона перейшла на шепіт, — можна я ще сестрі візьму? Ну і подрузі теж..
Сморід.
—Перебачте, пані, —жінку посунув товстун. — Перепрошую, пане, кажуть, що багато церков будували на святих мощах.
—Так, —кивнув гід. — Розносили світом, закладали в хрести, ікони, в основи церков та інших будівель.
—А що, якщо мощі закопати, скажімо, біля магазину? Чи принесуть вони процвітання бізнесу? — чоловік промокнув спітнілу лисину.
—Неодмінно, — усміхнувся екскурсовод.
Сморід.
— Маячня ці ваші мощі. Я перевірив — ніякого святого на ім’я Віха не існує. І в жодній із львівських церков його мощі не числяться, — хлопець з телефоном тицьнув камеру екскурсоводу в саме обличчя.
—Невже в інтернеті шукав? Не знайшов? — гід лукаво всміхнувся.
Сморід. Як же вони тхнуть. Жадібністю, корисливістю, пихою. Людський сморід заповзає в ніздрі, виїдає слизову, подразнює очі.
—А мені цікаво, — втрутився худорлявий чоловік, його очі палали праведним гнівом. — Ці роздроблені після смерті люди, розібрані на шматочки, чи хотіли вони цього? Давали свою згоду?
—Ніхто і ніколи, — зітхнув екскурсовод. — Навпаки. Наказували, благали, погрожували, заповідали, щоб ніхто не смів руйнувати цілісності їх пресвятих тіл. Не брав навіть волосинки, — гід презирливо скривився й сплюнув. — Марнославні дволикі паскуди.
Люд перезирнувся, та ніхто нічого не сказав.
—Але Віха не такий. Він цього щиро воліє, жадає від чистого серця подарувати частинку своєї благодаті іншим.
—Звідки вам знати? — запитав «праведний».
—Самі побачите, ми вже майже на місці.
Група проминула ще декілька кам’яниць і звернула у вузенький провулок. Почувся невпевнений шепіт. Люди переглядалися між собою, кожен міг поклястися, що раніше тут, у центрі Львова, такого будиночка не було.
Кривий, розміром як одна вузенька кімната, він вріс поміж двох високих кам’яниць. Дивне товсте коріння, що обвивало будиночок і розповзалося сусідніми стінами, більше нагадувало сушене м’ясо, ніж дерево.
Хлопець з телефоном зазнімкував перекошені дверцята, закриті на штук двадцять різнокаліберних лядок і навісних замків. Перевів камеру на зачаділе віконце, пошурав рукавом брудне скло, зазирнув. Застиг, телефон вислизнув, тріснувся об бруківку.
Всі почали підходити. Зазирали у вікно, падали на коліна, плакали, зносили руки до неба в блаженних молитвах. Лізли до вікна, дряпали двері, намагалися відкрити лядки, зірвати колодки.
Екскурсовод стояв поодаль. Це ж треба, він забув заздалегідь відчинити замки. Чи впораються? Група перетворилася на людське море, з розбігу билася об двері хвилею живої маси. Дерево тріснуло, двері злетіли з петель. Ринулися всередину, штовхалися, дряпалися, щоб забігти першими. Дісталися до мощей, кусали їх, рвали зубами, ламали руками і жерли, жерли до самих кісток.
Тільки «праведник» стояв блідий і німий, скам’янілий від страху. Ти диви, такий же, як він! Але міцніший. Сам екскурсовод обмочився, коли вперше побачив Це. Коли випадково з другом після п’янки забрів у провулок. Коли знайшов дивний, лише приблизно схожий на людський, шестиокий труп із бридкими відростками.
Люди виходили з мертвим поглядом й роздутими животами. Гід знав, що буде далі. Так сталося з його товаришем. Вони розійдуться по хатах, всядуться у крісла, вляжуться на ліжка, засохнуть, пустять коріння, рознесуть заразу. Липкими міазмами проникатимуть в мозок, зомбуватимуть. Солодкими голосами зватимуть ближніх вкусити своєї благословенної плоті.
Екскурсовод закотив очі в блаженному екстазі. Ось що відчувала свята Тереза! Закрив обличчя руками і розсміявся. Не міг зупинитися. Сльози радості потекли, як святе миро. Котилися розпашілими щоками, заповзали в рот, солодкі, як манна небесна.
Нехай почнеться кінець світу. Його авторський апокаліпсис. Він віддасть їх шестиокому. Бо заразу можна витравити тільки заразою.