Відьмине поріддя

– Настюню! – кличе мати. – Допоможи мені, будь ласка, прибрати внизу.

П’ятнадцятирічна підлітка йде в підвал – мати вирішила зробити ремонт там, але поки поралася сама, доньку не пускала: “Ну чого тобі дихати фарбою?”

Настя спускається у святковому передчутті хоч чогось новенького у цьому богом забутому місці, з якого мати не хоче їхати. Каже, що їхня родина живе на хуторі не менше двох століть.

Поки змінилося небагато: прибрана вся консервація, стіни наново пофарбовані, стіл біля стіни звільнений від ящиків, у кутку металеве ліжко з білим простирадлом. Ліжко? Воно ж було розібране. Поряд стоїть усміхнена мати – завжди красуня, навіть макіяж не потрібен. Настя таємно сподівається, що і вона успадкувала цю чудову здатність довго зберігати молодий вигляд.

А позаду матері – Настя сахнулася – у тіні під сходами стоїть незнайомець. Як він пройшов непоміченим у будинок?

– Настю, цей добродій люб’язно погодився зробити мені послугу.

Мабуть, він допоможе з ремонтом? Настя ледь кивнула на знак привітання, але не спромоглася вимовити і слова. Його хижий погляд лякав її.

– Доню, роздягнися, будь ласка, – м’яко попросила мати.

Настя не повірила своїм вухам.

– Як це, роздягтися?

– Ну, роздягнися, – мати провела в повітрі рукою зверху вниз, показуючи, як скинути одяг. – Це пришвидшить процес, не барися.

Чоловік нетерпляче переступив з ноги на ногу.

Настя кинулася до сходів, але мати швидко заступила їй дорогу.

– Дорогенька, не ускладнюй справу, потерпи лише кілька хвилин.

– Мамо! Що це означає? – сльози виступили на очах дівчини.

Жінка невдоволено стисла губи і схопила підлітку за тонкі зап’ястки. Чоловік шарпнув її за штані і повалив на ліжко. Настя верещала так, що зірвала голос, а від пручання кілька нігтів відірвалося від пальців. Мати, спершись плечем на сходинку, знудьговано дивилася на “допомогу”.

Оголена Настя скрутилася на ліжку і, ридаючи, притискала долоні до промежини. Мати погладила дівчину по голові.

– Ну-ну, не треба було пручатися, то пройшло б швидше.

– Навіщо? – крізь сльози прохрипіла Настя.

– Що? – мати вдавано незрозуміла питання.

– Навіщо ти це дозволила? – ледь прошепотіла дівчина.

– Розумієш, мені потрібна дитина. Дівчинка.

Настя від подиву перестала плакати і подивилася на матір запаленими очима.

– Я твоя прапрапрабабуся, а не мати. Твоя мати померла при пологах у чотирнадцять. Тут, – вона вказала на ліжко. – Я так злякалася, коли зрозуміла, що вона стікає кров’ю. А що, як народиться хлопчик? А якщо дівчинка і вона не виживе? Але народилася ти, – жінка розчулено усміхнулася.

– Ти не можеш бути моєю прапра…бабусею. Вона б давно померла, – схлипнула Настя.

– Так, дуже давно. Якби була звичайною людиною. Як у мене пішла перша кров, то мати повела мене вночі до зруйнованої церкви і наказала обирати: або я переймаю її відьомський хист, або вона переріже мені горлянку. Ти ж розумієш, який вибір? Потім вона залишила мене розчепіреною на вівтарі, прив’язавши розставлені ноги – потрібно було принести жертву Господарю – і пішла до світанку. Але я так не репетувала, – жінка стулила губи у поблажливій усмішці і погладила підлітку по сплутаному волоссю, – тому Господар дав мені подарунок – навчив подовжувати своє життя та красу. Маю приносити йому у жертву молодших родичок. Сестри закінчилися, тому довелося народити кількох доньок, а потім вдовольнятися онучками, – вона розвела руками, наче кажучи: “Ну, нічого не вдієш”.

Настя з жахом дивилася на жінку, яку називала матір’ю.

– А тепер піднімися, мені треба оце для одного ритуалу, – вона посунула дівчину і висмикнула з-під неї простирадло з кривавою плямою. – Зараз принесу тобі інше.

– Ось, доню, простирадло і бульйончик, – відьма з улесливою усмішкою нахилилася над Настею. – Їж, набирайся сил.

Вона поставила на стілець поряд з ліжком тарілку, повісила на узголів’я свіже простирадло і з сокирою в руках підійшла до столу, на якому кволо пищав новонароджений.

– Хлопчик, – розчаровано промовила жінка. – Ну нічого, буває.

Вона повернула голову до змученої дівчини і усміхнулася.

– Через пів року спробуємо ще.

Настя, стомлена першими пологами, із запалими під очима тінями, блідою шкірою, від чого скидалася на привида у цьому підвальному кутку, мляво прошелестіла:

– Що спробуємо?

– Зачати, авжеж, – жваво відповіла відьма і занесла сокиру. Враз голівка немовляти відділилася від тонкої шиї. – Час ще є. А цей теж на діло піде.

Вона загорнула тільце у пакет і пішла.

“...спробуємо ще”. Настя порожнім поглядом дивилася у стіну. Він приходив ще кілька місяців, поки вона не завагітніла. І прийде знову.