Найкраще - дітям!

Щоночі, борсаючись у ліжку і марно шукаючи притулок уві сні, аби хоч на кілька годин притлумити бентежні думки, я задаюсь питанням: чи є межа батьківській жертві заради власної дитини? Чи варта вона того? І тоді я відчуваю той смак та бажаю його понад усе...

***

Все починалось майже так само, як у фільмах про зомбі: люди вибірково хворіли, а згодом перетворювались на безтямних, кровожерливих монстрів, якими керував лиш голод до людської плоті. Сучасні вчені, попри наполегливі дослідження та активне фінансування, безпорадно розводять руками: чи то була інфекційна хвороба, яка передавалась слиною, чи бактеріологічна зброя, чи невдалий експеримент. І не дають жодних гарантій, що вона не повернеться знову.

Мені тоді було 8 років.

Спочатку відмінили уроки в школі і я навіть тішився тому. По телевізору закликали не панікувати, проте супермаркети активно спустошувались навалою людської сарани з вибалушеними очима, яка, відчуваючи лихо, запопадливо, по вінця наповнювала візки консервами та крупами. На вулицях стало небезпечно, всі закрились по квартирах, по своїх безпечних, квадратних мушлях. Згодом зник інтернет, а за ним світло, вода, газ, співчуття та інші ознаки цивілізації.

Цілими днями я сидів коло вікна та спостерігав, як вулицями інертно блукають почвари, які не так давно були людьми. Зрідка споглядав тих небагатьох відчайдушних, яких розпач чи голод виганяв на двір. Бачив, як Микола з третього поверху, в пошуках антибіотиків для своєї доньки, біг до аптеки за рогом і як його зжерли на зворотньому шляху. Лиш тоді усвідомив, наскільки все серйозно. І наскільки безсилі дорослі.

Харчами ми трохи запаслись. Воду щедро дарували літні зливи, та її все одно було мало. Батько зняв ринву з балкону та постелив на підлогу церату, підібгавши борти, куди й збирав дорогоцінну вологу. Казав, скоро все минеться, та кожен прийдешній день відкушував дещицю від шмату оптимізму.

Найбільше, крім смороду немитого тіла та нефункціонуючої каналізації, дошкуляла нудьга. Вона роз'їдала зсередини, розтягуючи плин часу до нудоти. Перетворювала всі дні на суцільне, монотонно-роздратоване марево без жодних сподівань.

Невдовзі їжа закінчилась. За кілька день, коли голод став нестерпний, тато покликав маму до кімнати і вони довго гомоніли за зачиненими дверима, періодично підвищуючи голос. Коли мати вийшла, її руки тремтіли, та в заплаканих очах горіла рішучість. Юрчику, швидко й нервово заговорила вона, ти вже дорослий мусиш зрозуміти, нам нема що їсти, тато віддає нам себе.

Я плакав, кричав, хапав мамину руку з нагостреним ножем. Тато наостанок поцілував мене, скуйовдив волосся, посміхнувся і вони з мамою закрились у ванній. Вийшла вона звідти скривавлена і постарівша років на двадцять. Наступні дні, ковтаючи сльози, я допомогав консервувати м'ясо в слоїки. Тепер ми мали що їсти.

Невдовзі й ці запаси скінчилися. Я все сидів коло вікна, заціпенілий від нудьги і споглядав заражених, які без регулярного харчу ставали повільними, млявими. Мама казала, невдовзі вони всі самі загинуть та зогниють і знову почнеться нормальне життя. Та весь свій оптимізм я вже з'їв разом з м'ясом тата.

Коли від голоду ми почали пухнути, мати взяли тремтячими руками мої долоні та глянула вічно червоними від сліз очима, в яких ледь жевріла колишня рішучість. Юрчику, ти мусиш жити. Їж мене, заради мене, виживи.

Я кричав, плакав, намагався забрати ніж, та вона забігла у ванну і перерізала собі горлянку. Наступні дні сидів коло вікна, час від часу відрізав шмат сирого м'яса, механічно жував його, ковтав червоні сльози, які лишали на щоках та кутиках очей бризки крові та мало чим відрізнявся від потвор надворі. Проте, я мав що їсти.

З приходом зими заражені й дійсно вимерли. Спершу з'явились військові, які зачищали вулиці та шукали виживших. Почали підвозити воду та харчі. Епідемія минула, життя поверталось у звичне русло.

***

Щоночі мені не дає заснути питання: навіщо? Для чого були ці жертви? Щоби до кінця життя відчував провину? Щоби однієї безсонної ночі, не в змозі позбутись бажання того смаку, я дістав нагострений ніж? Щоби в результаті постати перед нестерпним вибором: вийти на полювання і вдовольнити хоч на деякий час свою жагу, чи покінчити з цим всім раз і назавжди, перерізавши вени?

Я не бажав, не просив тих жертв.Тоді я волів, благав лиш одного - вмерти. Та вони думали, що знають краще.