М'ятна Нісенітниця
В якийсь момент я перестав відчувати біль. І помітив це не одразу, як і зупинку дихання. Дивно, ось ти борешся, хапаєшся за своє життя, і раптом «бах!» — заціпеніння й… А дійсно, що далі? Я втратив контроль над своїм тілом, але розум чомусь його не покинув. Згадалось, що без кисню незворотні зміни у мозку настають вже через 5-7 хвилин. Може, все попереду.
Я не здатний рухати очима. Добре, що вони завмерли відкритими, бо взагалі нічого не зміг би побачити. Моє тіло поволі підіймається та рушає вперед. Підвернута нога, яка мене гальмувала, не болить, але через неї хода кульгава. Вирівнявшись (точніше, коли тіло вирівнюється), я отримую кращий кут огляду. Ось цей падла! Вже й не дивиться на мене, кусок лайна. Та я його теж добряче опрацював: он, від розвідного ключа частини черепушки немає, увесь у крові, а все одно суне і суне. Себе побачити не можу, проте, гадаю, вигляд в мене не кращий. Погризені руки, видертий шмат шиї. Він мене, певно, і вбив, бо з артерії плескало дай Боже.
Я все ще у своєму домі. Не схоже, що втрачав свідомість, але сфокусуватись важко. Починаю відмотувати час назад і згадую…
Трясця! Ні! Ні, ні, ні, ні! Ви ж мали вибігти й сісти у машину!
Тіла, моє й того зомбі, який мене вбив, налягають на двері до ванної — єдиної кімнати без вікна.
Виявляється, слух в мене теж залишився. А краще б не мав нічого. Мої руки шкрябають двері, плечі налягають на них. З мого та іншого горла вириваються гортанні звуки (Як? Я ж не дихаю!), а з тої сторони дверей — схлипи та приглушені скрики: моєї дружини та сина. Я чую їх, відчуваю їх запах (Ніколи не думав, що людський запах настільки яскравий). Від зомбі поряд зі мною тхне гниттям, запеклою кров’ю та чимось землистим.
Двері не витримають. Я бачу, як від наших нігтів формується чергова подряпина, поряд у дереві залишаються шматки плоті. В якийсь момент мій ніготь застрягає, але тіло не зважає на це, й він залишається у борозні.
— Тату, тату, тату, — чую, як скиглить мій трирічка. Дружина певно притягає його до себе, намагається заспокоїти, притишити, щоб ми (Ми! Тепер і я така сама тварюка) не чули їх і (Вона сподівається) пішли. Та я розумію, що це марно, що ці паскуди вже нікуди не дінуться. Але що я можу зробити? Що?
Я збираю волю в кулак і намагаюсь зупинити свої руки, ноги, хоча б поворушити очима. Все марно. Марно! Господи, закрий мені хоча б очі!
Двері піддаються. Замок не витримує. Спочатку я помічаю маленьку смужку світла, а за мить — кімната розчиняється навстіж. Дружина тримає сина за собою. Він бачить мене і намагається вирватись. «Тату, тату» — його голос розриває сильніше за пазурі зомбі. Я хочу зупинитись, хочу видерти собі очі та не можу.
Дружина задкує. Тут немає навіть швабри, щоб відштовхнути нас та спробувати втекти. Але вона хоче спробувати. Я бачу, як вона вичікує слушної миті. (Аби тільки мої думки не підслуховувала тварюка. Стараюсь відволіктись, згадую дитячу пісеньку)
Вона підпускає нас ближче, а тоді хапає малого й кидається між нами.
Зомбі кидається на неї та валить з ніг, вгризається в стегно. Дружина в крові та сльозах просить сина бігти якнайдалі, але він сидить на підлозі й тягне до неї руки, а потім повертається до мене.
«Тату».
Моє тіло крокує до сина. Наступає на руку дружини (Вона верещить від болю та безпорадності. Зомбі гризе її бік, крізь рану вивалюються якісь органи. Навіть не хочу спробувати ідентифікувати які), пригинаюсь. Моє обличчя на рівні його.
«Тату».
Я не хочу це бачити.
«Та…»
Ми виходимо на вулицю: я, моя дружина і син. Не знаю, чи те ж саме відбувається з їхньою свідомістю, але я радий, що більше нікому із нас не боляче. Ми не можемо повернутися один до одного обличчями, торкнутися за руку, побажати на добраніч. Але ми поряд. Я бачу, як збоку виринає чуприна мого малого, спина моєї дружини (І намагаюсь забути про деякі інші деталі). Наші тіла невтомно крокують вперед і в мене залишилось тільки одне бажання: щоб ця спільна, хай і спотворена подорож, ніколи не закінчувалась.
