Бестселер

— А що скажеш на це: «Вона нікого не бачила, але кожна волосинка на шкірі стала диба. У шию повіяло холодом, а потім дівчина відчула перший доторк, який одразу переріс у біль. Дороті закричала, та не могла зрушити з місця: ноги ніби вросли в підлогу. Вона подивилась на ліву руку — мізинець неприродно вигнувся, і тільки до неї дійшло це усвідомлення, він вигнувся і в наступній фаланзі. Далі підмізинний, середній, вказівний, великий. Вони ламались і викручувались на очах, поки не залишилось жодної цілої кісточки. Тоді перекручування перейшло вище, на зап’ястя…»

— Серйозно? — мій співрозмовник не відрізнявся тактовністю. — Таке у кожному японському фільмі жахів.

— Нема нічого нового. Головне — як це подати, — я намагаюсь зберегти обличчя перед невгамовним критиком.

— Потрібна оригінальність. Ну, давай, видай мені нарешті якісь неочікувані тортури!

— Гаразд, — я неохоче відкриваю попередні напрацювання та зачитую. — «Очікування. Нерозуміння. Мабуть, це найгірше. Не відрізана шкіра пальця, не витягнута з суглоба нога, і навіть не випалене око. Вони заводили мене в яскраво освітлену кімнату і залишали. Іноді приносили їжу, та як тільки я її торкався — поливали зі шланга. Але не завжди. Не було ніякого алгоритму. Трапитись могло все, що завгодно. Бували дні, коли я просто їв і сидів у тиші, зіщулившись, готуючись до болю, але його не було. А траплялось все починалось одразу. Коли ти розумієш, що тебе очікує — ти можеш підготуватись і змиритися…»

— Бляха! Ти знущаєшся? Оце точно не нове. В новинах страшніше пишуть.

— Стулися, — з цим не посперечатись, але я намагаюсь пояснити. — Страх має зародитись всередині. Не обов’язково описувати словами всю жесть, щоб налякати. Треба викликати емоцію та розбурхати фантазію.

— То розбурхай свою, — ох, я знала цей незадоволений тон. — Ти не про хуї-буї пишеш. Мені не «печерки зволожити» треба, а щось дієве та наочне.

— Це не те, про що…

— Тобі контракт показати? — він знову правий. Як же мене це бісить. — За весь час єдина цікава ідея — заклеїти сраку, але й та більше кумедна. Хоча мені сподобалось.

Мені подобається, коли він сміється. Його рот оголює рівні гострі білосніжні зуби (певно, дуже міцні) й мені одразу хочеться щось написати про вампірів. Але вони стали настільки попсовими, що налякати ними вже нікого не вдається.

— Так чому ти не зарахуєш цю ідею? — чергова спроба. І, як і очікувалось, обличчя мого роботодавця, якщо можна так його назвати, різко суворішає.

— Не зли мене. Ми вже це обговорювали, — цього разу він реагує спокійніше. Можливо, наступного… — То що, можеш щось іще показати?

Я тільки хитаю головою. Сьогодні це його не тішить, хоча декілька разів веселило.

— Постарайся, — кидає він наостанок, перед тим як піти, голосно цокаючи копитами. Сумніваюсь, що це щиро. Хоча, чого я очікую?

Мене розбудила вібрація на телефоні. Знову заснула перед ноутбуком. Добре, що цього разу не впала на клавіатуру, бо видаляти сторінки «пппппппппппп», яких набралось майже стільки ж, як рукопису, не особливо веселе заняття.

Писала моя видавчиня, завжди позитивна усміхнена молода жінка, яка «повірила» в обриси моєї історії й всіляко підтримувала мене у роботі над текстом. Вона лагідно нагадала про дедлайни та додала купу підбадьорюючих та мотиваційних слів. Схоже на казку. Дійсно, нікому не відома письменниця з незакінченою чернеткою підписує контракт з найбільшим видавництвом на неймовірно вигідних умовах, ще й аванс дають і обіцяють мінімальний тираж 100 000 екземплярів. Ось тільки це і є казка.

Мій головний контракт — інший. Я уклала угоду з дияволом. Мій рукопис давно готовий, доповнений найдобірнішими жахами, з якими стикалось людство, бета-ріджений кращими письменниками, які горять у пеклі (можливо, це був один з різновидів тортур над ними) та відредагований ледь не всім колом вищих демонів. Цей горор-роман безперечно вистрілить та розповсюдиться по всьому світу, бо маркетинг і реклама теж доручені темним силам. Мій особистий блог скоро переплюне Кінговський, а ще навіть передпродаж книжки не оголосили. І вартує це всього лише моєї душі.

Але ж не дарма я стільки часу працювала юристом, тому змогла домовитись про лазійку: якщо я вигадаю тортури, якими ще не користувались у пеклі — я вільна; якщо ж ні — після смерті все це доведеться відчути на власній шкірі.