Казка на курячих лапах

Літо 2016 року. Мені майже тринадцять.

Бабусина хатина на краю села - перша від лісу. До найближчих осель - кілька кілометрів. Однолітки не приходять - бабусю побоюються, і є за що.

Буркотун завжди незадоволений: пазли розкидані по всій кімнаті, шнур зарядки заважає ходити, ліжко не застелене, піжмурки з Пустуном, котрий міг так заховати будь-яку річ у тіні, що не знайти, виходять за межі. Бабуся не гнівалась, а просила Господаря, так вона називала Буркотуна, повернути втрачений предмет і - о, диво! - він вже на видному місці. Родич миттєво переносився між порогами та підвіконням, стукав то тут, то там, а я намагався спіймати його. Казкар мешкав на горищі й ввечері розповідав захоплюючі історії. Хатинка інколи підіймалася, розминала лапи й знову опускалася на землю.

Одного лиш Шкрябуна не помічали або не хотіли помічати. Він був чужинцем чи вигнанцем - я ще не з’ясував. Запитав Пустуна - той розвів руками - не знаю, мовляв. А Шкрябун, звисаючи з дерева, тонкими лапами водив-скріб по рамі та склу вікна і просився до хати. Бабуся - мені аж не віриться, що вона не знала - говорила про вітер, який грався вітами вишеньки.

Якщо Шкрябуна бачу тільки я, то значить я особливий, схожий на нього, а отже, ми можемо потоваришувати. Вже через кілька днів Шкрябун описував свій край: про величних могутніх чародіїв, їх незбагненну природу, силу та могутність. Слова народжувалися в моїй свідомості і перетворювалися на чіткі та насичені кольорами картини. А я ж міг бути серед тих магів. Потрібно лиш відкрити…

В найдовший червневий день сонце сховалося за невагомою сірою пеленою, а вечір приніс задуху та млявість, що ось-ось мали розродитися грозою. Не дивлячись на це, ввечері, бабуся вирушила на Лису гору, бо ж сонцестояння і повня рідно бувають разом. Буркотун напросився провести до узлісся.

Здалеку загуркотіло і покотилося по небу. Я виглянув у вікно - блиснуло, гепнуло, жбурнуло у скло жменю великих крапель. Над лісом висіла важка чорна хмара, лівіше - злісно шкірився жовтопикий місяць. Вітер свистів, завивав, розгойдував дерева, м’яв боки грозовій хмарі.

Шкрябун, вже не прикидався великою гіллякою, а постав, як гігантський богомол. Він склав молитовно лапи і схилив, ніби монах, трикутну голову - тут холодно і мокро, шугають блискавки та гуркоче грім, а він смиренно просить дати йому притулок. Пустун смикнув мене за одяг і спробував відтягнути від вікна. Казкар застерігаюче заскрипів дошками стелі. Хатинка піднялася над землею і стрепенулася, щоб скинути незванного гостя, але той тримався міцно.

Зараз вони таки розгледіли його і не зраділи. Зовсім.

А я зглянувся на нікому не потрібну приблуду - і відчинив вікно.

Холодний вітер увірвався до хатинки, сипнув пригоршню крапель в обличчя, змів незавершену картинку пазлу. Зляканий Родич вгатив по підвіконню і спробував закрити стулки вікна, але в них вже вчепилися пилкоподібні лапи Шкрябуна. Заворушилися антени, фасеткові очі потемніли, щелепи розійшлися в сторони, відкривши моторошну посмішку. Між антен богомола виникла яскраво-біла куля, повітря навколо неї шипіло і тріщало, а реальність тріпотіла, наче крильця комахи, і розшаровувалась на пласти. З кулі зірвалася блискавка і вжалила мене в груди, за нею ще одна, і ще одна. За мить вони перетворилися в тонку шворку, яка з’єднувала мене з Шкрябуном. Все навкруг перетворилося в неясні тіні, розпливлося перед очима… Потім закрутилося, задрижало і я почав розчинятися, перетворюватися на пусту оболонку. Моя енергія, наче сік через соломинку, перетікала в Шкрябуна.

Я мляво вперся руками на раму, бо сил розірвати зв’язок не було - я зникав з цього світу.

Мене намагалися відтягти від вікна, відірвати від богомола, але це ніяк не вдавалося. На Шкрябуна не діяли їхні сили, бо…

Домовик Буркотун - велетень-дідуган - увірвався до хатинки і вдарив по стіні над вікном - хатинка зойкнула і впала на землю. Він вдарив ще раз - тріснула рама вікна - стіна впала, розтрощила вікно і закрила отвір розсікаючи електричну мотузку.

Напівпритомного мене віднесли на ліжко і здалеку, через затьмарення, я почув пояснення Казкаря. Принаймі його гіпотезу. Він вважав, що Шкрябун не з потойбіччя і не зі світу людей. Він з паралельної реальності - іншої, незрозумілої та незнаної, а тому вони були безсилі проти нього і Буркотуну довелося скалічити хатинку, щоб обірвати зв’язок. Бабуся повернулася і змогла відігнати чужинця, бо тільки вона - Яга - володіла силою, щоб впливати на чужинця…