Випасена Тьотя
— Купимо новий, а?
Лана зім’яла у руках шарф, подивилася на Степана. Той зітхнув, відвернувся від тарілки з фруктами.
— Ми ж про це говорили, кохана. Такої гарної деревини зараз не знайдеш, — чоловік відкусив шматок яблука. — Ще й оббивку нещодавно змінили, чим не новий?
Він розвалився на предметі спору — масивному дивані, який займав добру половину вітальні. Степан привіз його на барахолці місяць тому, хоча Лані здавалося, що той уже роками діє їй на нерви.
— Він скрипить.
— Тобі здається, — чоловік піднявся, і диван зарипів низько, майже глузливо. — Бачиш? Зовсім нічого.
Лана хотіла відповісти, та що сказати?
Що вона чує, те, що не чує Степан? Що від доторку до холодної штучної шкіри хочеться бігти у душ й змивати навіть спогад про це? Що іноді, коли чоловік засинає вночі у її обіймах, у середині дивана щось рухається. Крутиться серед синтепону, намагається розірвати огруддя каркаса.
І як швидко він вирішить, що його дружина божевільна?
Якось Степан зняв стару обшивку і показав їй порожню, трохи пильну і заіржавілу середину.
— От, задоволена?
Саме після цього диван засяяв новим, яскраво-рожевим кольором.
Звуки ж нікуди не щезли.
Степан поцілував її у щоку.
— Мені вже час. Двері?
— Не відчиняти нікому, знаю.
Лана протягнула йому шарф.
— Та вікна теж не відчиняй. Повітря зараз жахливе.
І будемо ми танцювати, ммм, танцювати.
Вона наспівувала, доки нарізала картоплю й м’ясо. На кухні було добре. Безпечно.
Ой, на лузі танцювала я…
Закинула суп варитися і взяла віника. Вона чула по телевізору, що треба берегти світло, тому, коли Степан уходив, вимикала лампи й ходила з ліхтариком.
Аж до ранку танцювала я…
Лана нерішуче зупинилася на порозі вітальні. Край дивана виднівся попереду. Не так там і брудно.
Вона відвернулася.
Аж до ранку танцювала я…
Диван заскрипів. Гучно та протяжно, ніби кожна його пружина згиналася, потім розгиналася. І так знову, і знову.
Лана скрикнула, ліхтарик зі стуком покотився по підлозі. Тікати. Тікати! У ванну. Сховатися. Зачинитися.
Лана впала на кахель, притислася до дверей. Дверна ручка клацнула кілька разів.
Потім затихла.
Нічого окрім її власних схлипів.
Скільки часу пройшло, кілька хвилин, година? Коли прийде Степан?
Лана відчула запах горілого. Суп на кухні!
За дверима жодного звуку. Обережно визирнула назовні. Довгі тіні пробігали коридором від ввімкненої лампи.
Запах горілого ставав сильнішим. Якщо почнеться пожежа…
Серце гупало від страху, та Лана побігла на кухню. Нікого. Повернула ручку плитки. Дно каструлі почорніло майже повністю.
Що скаже Степан? Знову буде дивитися розчаровано, вмовляти піди до психолога?
Лана стиснула зуби, а потім помітила ніж для м’яса. З усім треба покінчити. Зараз.
У вітальні було порожньо. Диван мовчав. Можливо їй усе здалося? Це лише меблі й щоб не було всередині — не важливо. Нічого не було.
От тільки світло у коридорі вона не вмикала.
За порогом кімнати донісся тихий скрипучий спів:
— Ой, танцювала ти на лузі, кохана…
Знайомий голос, та ніби після важкої хвороби.
— Ти пам’ятаєш і я існую. Скажи, як мені звати?
Скажи! Скажи! Скажи!
Лана відступила, хотіла закричати, але не змогла.
Згадай.
— Ти, — вона схлипнула, — ти… я…с… Степан.
Лежить на дивані. Кров розпливається великими плямами по оббивці, затікає усередину. Як давно це було? Як давно вона не виходила на вулицю, не відчиняла вікна?
Степан помер і усе, що залишилося — краплі крові на іржавих пружинах.
А той, хто вбив її чоловіка…
Двері у квартиру відчинилися.
— Кохана? — ніжні, рідні слова.
…він прийшов.
— У нас щось підгоріло? Усе добре?
Чудовисько, — проскреготіло їй повітря, — це чудовисько. Воно зрозуміє. Зрозуміє, що ти зрозуміла.
Вона застигла біля стіни, підняла в руках ніж. Не-Степан увійшов у кімнату, направився до спальні.
— Лана?
Ривок і лезо увійшло у шию. Повітря підтримало її, допомогло. Ось уже кров ллється з артерії. Чудовисько падає на диван. Звивається, намагається кричати, але чутно одне булькання.
Червона пляма розповзається штучною шкірою.
Кілька секунд вона просто дивиться.
Хтось підходить ззаду, обіймає. Насильно повертає Лану, і вона бачить яскраві карі очі Степана. Він цілує її. На губах лишається присмак пилу і заліза.
— Ти дуже бліда сьогодні, — переводить погляд за спину, клацає язиком, — схоже треба буде змінити обшивку. Та не думай про це.
Він тягне її на кухню.
— Ходімо пити чай.
Вона підкоряється. Усміхається.
Позаду диван повільно всмоктує кров.
