Сезон полювання скінчився

Звернувши з шосе коло вицвілої таблички з нерозбірливим написом і проїхавши ще з пів милі ґрунтовою під’їзною алеєю, обабіч оточеною понурим лісом, вони вимушено спинилися. Перехняблені іржаві ворота, скуті докупи ланцюгом із навісним замком, заступали їм подальший проїзд путівцем.

— Це тут, — після невеличкої заминки, викликаної гарячковим порпанням у бардачку, промовив Марк. Видобувши звідти чималу зв’язку ключів, він притьма відчув себе якось зле та непевно. Зрештою, скоріше на потвердження власним лихим відчуттям, ніж цікавлячись чужою думкою, трохи приглушеним голосом додав: — Тоскна місцина, еге ж?

Питання так і повисло в густій, наповненій сум’яттям атмосфері автомобільного салону. Йому ніхто не відповів. Робилося душно. Збиралося на грозу.

— Ключі є лише від будинку та господарських будівель. Від воріт чомусь…

— Ну, веди вже, — перебиваючи свого підлеглого, від нетерплячки буркнув комісар Орсіні.

Люк і Жан вийшли з автівки першими. Їм двічі пояснювати було не потрібно. А іноді й зовсім не доводилося. За цю їхню непересічну розторопність Орсіні неабияк цінував обох. Інша справа Марк — той був трохи мрійник, хоч дещо й імпульсивний, а проте і йому клепки не бракувало. Комісар любив оточувати себе тямущими та корисними справі людьми.

Пройшовши вглиб угіддя, за певний час усі разом уже стояли перед дощаним сараєм. Марк дещо незграбно перебирав ключ за ключем, поспішно та безуспішно шукаючи той, який би відімкнув давно пофарбовані в червоне, а зараз облущені двері.

— Дідько, — вилаявся Жан. Мало не закашлявшись, він рвучко притиснув рукав куртки до носа. — Ну й сморід.

— Може, це єнот якийсь проліз сюди, та вже не зміг вибратися. А ми тут стовбичимо й розслідуємо його загибель, — гиготнувши, підстьобнув товариша Люк. Однак, також поморщивши носа, відступив на крок назад і замовк.

— Ти толком так і не розказав нам, як знайшов це місце, — дорікнув Маркові комісар. І невдоволено докинув: — Ще й цей поспіх. Вважай, вечір п’ятниці коту під хвіст.

Із першими краплинами дощу Марк почав свою розповідь:

— Сьогодні вранці, коли я саме заступив на чергування, у відділення прийшов такий собі Антуан Пелетьє, турист. Він заявив, що прогулювався лісом і натрапив на це місце. Йому здалося підозрілим, що довкруж стоїть важкий запах гнилі. Відчуття громадянського обов’язку, як він висловився, примусило його повідомити про підозріливу знахідку. Тим паче, що кілька днів тому всі місцеві ЗМІ сурмили про зниклу неподалік жінку. Оскільки тут віддавна ніхто не мешкає, стало очевидно, що варто все перевірити. Після того як я відвідав власницю цього угіддя, й отримавши від неї ключі та дозвіл на оглядини, я…

— Далі ми вже знаємо, — увірвав його комісар.

Врешті останній із ключів таки прокрутився, в замку клацнуло. Ліва стулка, вискнувши, відхилилася. В обличчя бухнуло нестерпною сумішшю запаху спертого повітря та міазмами протухлого м’яса. Через завчасно почорніле небо розгледіти щось до пуття було несила. Лише вгадувалися обриси кількох столів і стелажів із реманентом попід стінами.

— Досить мокнути. Ходімо, — комісар першим переступив поріг. Загорілося світло.

Наступним досередини ввійшов Люк.

А вже за мить, прожогом кинувшись назад, зігнувся коромислом, натужно вибльовуючи неперетравлені залишки кави з бутербродом на свої черевики.

Марк із Жаном перезирнулися.

— Єнот, кажеш…— Жан почав було передражнювати колегу, проте вираз обличчя Люка змусив його різко припинити своє блазнювання.

Зібравшись із духом, Жан пішов на світло. Марк ступив слідом.

Їх ледь не розірвало від намагання вгамувати свої шлункові соки, що фонтаном забили під самісіньке горло.

— Так, тут не завадило би провітрити, — прошамотів комісар.

Кишки гірляндами звисали з бантин. Долівка була всіяна м’ясним конфеті. Столи гнулися від різноманіття страв, на вигляд — суцільного м’ясного асорті. Стелажі були завалені банками з закрутками, тушонками та іншою консервацією непевного вмісту.

Знадвору, ледве не розриваючи легені своїм криком, заволав Люк. Жан миттю кинувся до нього.

Тупіт, шарпанина, постріли… І раптом усе стихло.

— Кляті туристи… — Спересердя мовив Орсіні. — З ними вічно якісь проблеми.

Марк поглянув на комісара, силуючись зрозуміти, до чого він веде. Два постріли в груди назавжди зупинили хід його думок.

У дверній проймі постала закривавлена людиноподібна почвара. В руці вона тримала колись тямовиту голову Жана (чи Люка), з якої цяпотіло на долівку.

— Через це твоє недбальство довелося їх позбутися. — Скреготнув зубами комісар. — Вважай, це все. Сезон полювання скінчився.

—   Зате смаколиків буде вдосталь, — криво роззявивши пащу, посміхнулася потвора.

Орсіні лагідно всміхнувся їй у відповідь.