Ти хочеш спати?

Машина їхала засніженою дорогою. Батько пригальмовував, щоб не занесло на узбіччя. Дворічний Майкл стис в кулачок край хутряної шапочки і широко розплющив очі. Він подивився на тата і розтулив рота. Хотів щось сказати, але команди не було. Тому продовжував сидіти і відкривати рота, як німа риба.

Батько вдивлявся у дзеркало заднього виду. Довго, уважно, майже гіпнотично рахуючи в голові секунди. Він побачив, як хлопчик кліпає усе рідше. Щойно дорахував до сорока, то малий одразу різко розплющував очі. Потім знов закуняв. На сороковій секунді хлопчик вивертав очі так, ніби їх хтось намагався викрутити зсередини. Так тривало з пів години, поки батько нарешті не запитав.

— Гей, малий, ти втомився?

Малий відповів миттєво без заминки.

— Так, — сказав жалібно, стисло.

Батько замовк. Перевів очі на дорогу і подумки почав рахувати до ста. На сто першому разі знов запитав.

— Не можеш тримати очі відкритими?

— Так, — малий мовчки ковтав сльози, але тремтіння голосу зраджувало — він ще вмів терпіти правильно.

Батько подумки почав рахувати — повільно, зосереджено. Вантажівка пронеслася повз голосно сигналячи. Але малий навіть не повернув голову. Дивився тільки на батька і тепер намагався не закривати очі взагалі. Батько взяв пляшку з сидіння і зробив два великих ковтки. Потім намацав рукою снікерса і почав жувати, повільно пережовуючи кожен шматок і рахуючи в голові цифри. Коли доїв, обережно однією рукою розправив на нозі обгортку. Повільно, не дивлячись, на дотик, скатав у трубочку і дбайливо поклав у бардачок, в якому було повно подібних блістерів.

—  Тебе трохи нудить? — нарешті знов звернувся до сина. Голос звучав турботливо, м’яко.

— Так, – по щоці скотилась сльоза, але батько на щастя цього не помітив.

Знову почав рахувати в голові до зрозумілого тільки йому числа.

— Все добре, малий…

— Так.

— Якщо ти хочеш спати, я можу, — і замовк напівслові. Лагідно посміхнувся синові.

Хлопчик тягнув носом, але нічого не відповів. Команда не прозвучала, тому він продовжував тримати очі широко розплющеними до болю. Підняв руку і змахнув мокротиння під оком. Не кліпати постійно ставало нестерпним.

Близько двох хвилин батько мовчав і нарешті м’яко промовив.

— Ти можеш заснути.

Голова хлопчика впала на груди, ніби його хтось різко вдарив битою. Він миттєво провалився у сон, вже не чуючи, як батько почав рахувати вголос.

— Один, два, три, чотири…

Хуртовина набирала сили і дорога зникла з очей. Дивом він вгледів показник заправки — триста метрів. І повільно загальмував. Перевів коробку на нейтралку. Заглушив двигун. З пасажирського сидіння витяг аптечку з сумки.

— Тридцять вісім, тридцять дев’ять…

Закрив сумку і вийшов з машини. Сніжна хвиля вдарила — майже збила з ніг. Схопився за дверцята і постояв рахуючи, звикаючи до сили вітру. Аптечка вислизнула з рук. Нахилився і вітер майже звалив його з ніг. Але сніжна буря була лише дитячою грою для нього. Підняв аптечку і випростався. Підійшов до задніх дверей, прикриваючи очі рукою від снігу, і відкрив дверцята.

— Сто тридцять вісім. Пора прокидатися, Майкле.