Silentium

Вони йдуть.

Тишу тьмяно освітленої кімнати роздирають рвучкі видихи. В моїх вухах вони ревуть громом.

Вони близько, але я їх не бачу — вони вміють ховатися.

Що робити, що робити, що робити…

Шепіт постійний. В моїй голові немає місця для мене — вони увірвалися в мої думки, а скоро увірвуться і до будинку.

Не можна зісковзувати.

Я намагаюся сфокусувати погляд на столі біля вікна і починаю зосереджуватися на його деталях: на столітніх плямах, які руки так і не дійшли витерти; на пощербленій поверхні з гострими кутами, об які легко вколотися; на старі кволі ніжки з ледве видним різьбленням.

Вдих-видих, вдих-видих.

Серце потихеньку заспокоює свій шалений біг. Правильно. Мені потрібно дивитися на стіл, на його ніжки і плями, потрібно не давати увазі розбігтися долівкою, як зграї голодних щурів, потрібно зосередитися на масивній шафі в дальньому кутку: вона дуже гарна, стара — практично антикваріат — але не втратила величності. Потрібно вдихнути й відчути в горлі сперте холодне повітря. Потрібно подивитися на завеликі як на мій погляд вікна, заколочені дерев'яними дошками, згадати як боліли почервонілі замерзлі пальці від скалок, коли молоток в моїх руках вбивав цвяхи в деревину, як невидимі очі слідкували за мною, як трахею скручували липкі руки страху, бо вони були ззовні…

Так, ні, не думай про це. Вдих-видих, вдих-видих.

Не можна зісковзувати.

Ми майже тут.

Голову наповнює ледве чутний шепіт. На секунду він зливається в зрозумілі слова, але миттєво розлізається в нерозбірливий глумливий клубок.

Пазурі паніки пролізають в нутрощі крижаними червами. Ще пару днів назад вони не могли говорити.

Я присідаю навпочіпки. Мої руки самі знаходять одна одну, обіймаючи коліна — все тіло ніби чуже. Я більше не віддаю команди м'язам. Я не можу дихати.

Вікна вже заколочені. Двері на другий поверх замкнені й заблоковані комодом. Там теж все забито дошками та заставлене важкими меблями. Вікно на горищі вже давно замуроване. Всі килими згорнуті, а біля шафи лежить мотузка. В кухні зібрані всі харчі та велике заіржавіле мачете — проти них не допоможе, але краще так, ніж нічого.

Не зісковзуй.

Вікна, двері, горище, килими, кухня, вікна, двері, горище, килими кухня вікнадверігорище… Двері.

Я не пам'ятаю, чи вхідні двері замкнені. В очах різко темніє. Вуха на мить заклало. Життя сповільнюється. Я прориваюсь крізь час, як через густе драже в гулкій тиші. Руки — не мої руки, ноги — не мої ноги.

В полі зору з'являється чорний прямокутник, і світ зривається з місця у своєму звичному темпі. Як я сюди так швидко… Неважливо. У мозку тільки туман. Підлітаю до дверей і смикаю. Закута в раму загроза сміється рипінням мені в обличчя і відчиняється.

Ні.

В очі летять сніжинки. Знадвору чорнильна ніч і білий сніг змішали все в брудний сірий градієнт — це все, що бачу перед тим, як захряснути двері. Якась частинка мене дивується, як барабанні перетинки ще не розірвалися від громового пульсу, як ще свинцеве серце не зламало клітку ребер, та фокус розпливається-змазується, а я втуплююсь в пофарбоване дерево і втрачаю будь-який привид ясної думки. В скронях стугонить кров.

Тремтячими руками я провертаю ключ в шпарині. Раз, двічі. Клац. Клац.

Напруження вливається в холодний метал, залишаючи по собі гулку пустку. Я кручу ключ в раптово липких від поту пальцях, поки думка, бажання, потреба формується з туману.

Мені треба сховати ключ, сховати так, щоб ніхто не знайшов. Щоб вони не знайшли.

Ми вже тут. Ми дивимось.

Я змушую себе не думати про шепіт.

Я повільно бреду назад у вітальню. Шафа все ще там — вартова часу, що мовчки стежить за мною. Між стелею і корпусом є прогалина. Якщо я закину туди ключ, вони його не дістануть, навіть якщо знайдуть. Вони можуть пробратися в мою голову, але не можуть завадити моїм рукам.

Попасти в прогалину легше, ніж мені здавалося.

Раптово ослаблі ноги підкошуються, і я тремтячою грудкою осідаю на підлозі. Я знаю, як жалюгідно це виглядає, але вперше від появи шепоту я відчуваю полегшення — ніби важка каменюка спала з плечей.

Вдих-видих.

Не можна зісковзувати.

Зверху щось гупає. Я підриваюсь, серце загрожує розірватися в грудях.

— Ми знаємо, де ти. — в цей раз вже не шепіт, а оглушливий рев.

Усвідомлення болісне.

Тікати вже нікуди. Моя труна була побудована моїми власними руками.