Цвірінь!

Я запалюю свічку. Пташка дзвінко скрикує, відтак безпомічно й беззвучно розтуляє дзьоба та налякано б’ється в міцних руках Стеці.

– Убий її, – так само дзвінко скрикує подруга.

– Ні… не можу, – я заклякаю на підлозі, вдивляючись, як червоне світло відбивається в крихітних чорних очах. – Це ж пташечка.

Стеця ошелешено глянула мені у вічі. Справді не очікувала такого від мене – аж розтиснула кулака. Пташка майже вислизнула, але дівчина встигла схопити її за хвоста.

– Цвірінь!

Подруга прим’яла крило й вирвала кілька пір’їн. Я бачу, як швидко дихає пташка, як калатає її крихітне серце. Із жалем дивлюся, як Стеця притискає істоту до підлоги й тягнеться по ножа. Горобчик востаннє намагається вирватися, настовбурчує пір’я.

– Цвірінь!

– Ні! – тепер уже я скрикую й вихоплюю ножа.

– Що ти робиш? Це ж відьма!

Пташка завмирає й, здається, кліпає на мене своїми очима-намистинками. Стеця розпалилася, її обличчя наливається червоним, очі бубнявіють від сліз. Вона тихо схлипує:

– Ти чого? Це ж вона дітей душить. Убивця.

– Це просто пташка, – відповідаю. Серце стискається від жалю. – Просто невинна істота, Стецю.

Подруга плаче. Вона мовчить, тож я благально торкаюся її руки й кажу:

– Будь ласка, подумай. Хіба тобі її не шкода?

Від цих слів вона блідне й зло промовляє:

– А хіба було комусь шкода мого братика? Я думала, ти допоможеш мені.

У мене німіють пальці. Згадую нещасне, пошматоване тіло біля лісу, біля хати нашої відьми. Такі ж дрібні, як у пташки, кісточки, вивернуті назовні. Така само беззахисна, нещасна істота. Стеця стискає голову пташки, і я міцно заплющую очі. Нещасні створіння.

– Цвірінь! Стій!

Я швидко розплющую очі. Стеця ще дужче зблідла. Горобець ворухнув головою та знову дзвінко мовив:

– Стій, благаю. Це не я вбивця. Не я, клянуся!

– Хто тоді? – рука Стеці напружується, брудні нігті впиваються в пташине тіло.

– Не можу сказати, але не я. Клянуся, дитино. Пусти мене – й смертей більше не буде. Присягаюся. Пусти – і я виконаю будь-яке твоє бажання.

Смертей більше не буде?.. Усередині все стискається. Я знову хапаю руку подруги, і вона здригається.

– Справді, Стецю, як пташка може когось убити? – шепочу невпевнено. – Вона каже, що більше смертей не буде. Треба її послухати.

– Як ти можеш їй вірити? – свічка затріскотіла, і жовті хвилі затанцювали по підлозі. – Вона перекидається не лише на птаха. Вона душить, мучить, вириває серця тим дітям. Їсть їхню плоть. Хіба ти хочеш, щоб вона вбила твою сестру?

Перед очима з’являється обличчя сестрички. Вона тільки народилася – така беззахисна, ніжна. Вранці шукала мене своїми пташиними оченятами й сміялася… На мить уявляю її в крові – й мене нудить.

– Я клянуся, що виконаю будь-яке твоє бажання. Клянуся, що смертей не буде, що звір втамував свій голод, – гарячково вмовляє горобчик. – Але якщо ти вб’єш мене – все почнеться знову.

– Брешеш!

– Благаю, хлопче, допоможи мені заради своєї сестрички.

– Стецю…

– Вона бреше нам!

– Дитино, я можу забрати той спогад. Той день із твого життя, коли ти знайшла брата, – не вгавала відьма. – Прошу, я тобі допоможу. Ти не бачитимеш цих жахіть, не мучитимешся спогадами. Відпусти!

Стеця рішуче витирає сльози.

– Ні. Я не хочу забувати свого брата, – схлипує. – І не віддам тобі жодного спогаду. Ні доброго, ні поганого. Я не вірю жодному твоєму слову.

Стеця скрикує й здавлює голову пташці. Западає глуха тиша. Я чую важке дихання. Мить – і нічого не відбувається. Я не можу відвести очей від мертвого тільця істоти – і щось у мені зрушується. Нудота минає. Перед очима танцюють багряні спалахи, всередині – гаряче, як у бані. У голові шелестять голоси, а тоді зринають видіння. Шалені, лихі, пекучі. Хвилею болю накочуються спогади й ця хіть. Я згадую ті беззахисні, слабкі тіла, сповнені солоної крові, і їхню плоть, що в’яже рот, забивається між зубів, мов молода хурма. Я хотів забути, благав забути. Але я все згадав. Жага пробудилася.

Стискаю ножа, що досі тримав у руці.

– Все скінчено, Стецю.